Tag Archives: Антисемитизм

Интервью с д-ром Дианой Думитру

Д-р Диана Думитру: прямых доказательств планируемой Сталиным депортации евреев пока нет

Лидеры Еврейского антифашистского комитета

В чем причины послевоенного антисемитизма в СССР, как боролись с космополитизмом на местах и оправдана ли версия о депортации евреев на Дальний Восток в 1953-м — об этом и многом другом в интервью с приглашенным лектором магистерской программы по иудаике НаУКМА, доцентом Кишиневского государственного педуниверситета, д-ром Дианой Думитру.

— В еврейской среде существует миф об отсутствии антисемитизма в 1930-е годы. Насколько он имеет под собой основания?

— Евреи, чья молодость пришлась на эти годы, вспоминали о том, как без проблем поступали в университеты, получали Сталинскую стипендию, работали в разных учреждениях и т.п. Безусловно, эти воспоминания не беспочвенны, но говорить об атмосфере победившего интернационализма не приходится.

Источники свидетельствуют, что антисемитизм никуда не исчез, просто государство жестко пресекало его проявления. Я как-то наткнулась на донесение ОГПУ конца 1920-х годов — два работника одесского морга с ностальгией вспоминают о погроме 1905 года в Киеве, как подчеркивает агент, смакуя детали. Мол, вышли бы сейчас порезать жидов, но… времена не те. В то же самое время государство пыталось бороться с укоренившимися антисемитскими стереотипами и культивировать позитивный имидж евреев среди населения. Вследствие этих усилий советские евреи стали постепенно восприниматься как «нормальные» советские граждане. После двух десятилетий советской власти для нового поколения национальный вопрос был глубоко периферийным.

Витрина магазина с портретами и бюстами советских вождей, Одесса, 1930-е

— Как можно охарактеризовать советскую информационную политику в годы Холокоста? Сознательное замалчивание Катастрофы из страха перед нацистской пропагандой, навязывавшей стереотип «жидокоммуны»? 

— Последние исследования, например, Карела Беркхоффа опровергают миф о том, что в советской прессе не было информации о преступлениях против евреев. Информация была — ясная, недвусмысленная, в центральных газетах, причем именно об уничтожении евреев, а не абстрактного мирного населения. Так, например, в августе 1941 года «Правда» и «Известия» опубликовали выступление Соломона Михоэлса, где он открыто заявил, что Гитлер намеревается уничтожить весь еврейский народ. В сентябре 1943-го Эренбург писал в «Красной Звезде», что в Минске собрали евреев из разных стран, и все они были убиты, а в апреле 1944 года «Правда» отмечала, что не осталось евреев в Киеве, Праге, Варшаве и Амстердаме. В декабре 1944-го та же «Правда» сообщила цифру уничтоженных евреев в Европе — 6 миллионов.

Безусловно, советская власть была уязвима, особенно на новых советских территориях — на Западной Украине, в Бессарабии и Прибалтике многие местные жители ставили знак равенства между евреями и большевиками. Понимая всю сложность ситуации, режим старался не акцентировать внимание на «еврейском вопросе» в годы войны. В то же самое время советские евреи внимательно следили за официальным дискурсом и болезненно реагировали на любые попытки обойти вниманием еврейскую идентичность — как героев, так и жертв. Сложно сказать, насколько преуспела нацистская пропаганда в разжигании антисемитизма, но ей точно удалось вернуть «еврейский вопрос» на повестку дня. Даже у советских людей, не считавшихся антисемитами, появилось возможное объяснение тех или иных проблем.

При этом после войны власть весьма серьезно относилась к проявлениям антисемитизма — я знаю десяток дел в Молдове, которые окончились приговорами за разговоры о том, что «в нашей республике хорошо живется только евреям и коммунистам». Такие откровения плохо заканчивались и в 1948-м, и в 1950 году — даже когда сами евреи находились под ударом Москвы.

— Известно, что в конце 1945 года зафиксирован рост антисемитизма в самых разных странах Европы — во Франции и Германии, Польше и СССР. Каковы были его причины в Советском Союзе, особенно на новых территориях, аннексированных в 1939 — 40 годах? 

— В Молдавии, например, антисемитизм был двух сортов — традиционный довоенный и новый — советского образца. Дело в том, что советизация повлекла за собой приток новых кадров, большинство из которых не были молдаванами. Причин тому множество — сомнения в лояльности местного населения, плохое владение русским языком, да и в целом уровень неграмотности среди молдаван (в 1930-м году он составлял 61%). Неудивительно, что на лидерских позициях оказывается много евреев — как местных, так и приезжих. Пошли разговоры о том, что советская власть — это власть еврейская.

Кишинев, 1940

Начался поток антисемитских писем, в одном из них — Сталину — аноним прямо жалуется на национальную политику, превратившую Молдавию в республику с «еврейским засильем».  Судя по всему, это писал интеллектуал, поскольку он упоминал, что на молдавскую пьесу обычно не набирается и десяти зрителей, но если идет «еврейский» спектакль, нет в Кишиневе зала, который мог бы вместить всех желающих.

Обвиняли всех подряд, например, целый поток писем был направлен против первого секретаря ЦК Молдавии Коваля, женатого на еврейке. В доносах отмечали, что Софья Коваль себя «царицей чувствует и евреев насаждает, где ни посмотри, засели евреи и домой везут все своей царице». Жаловались, что евреи ходят «в изысканных шелках, шерсти, модных туфлях («они победили»), а молдаване — оборванные, босиком, голодными» — вот, мол, она советская (читай — еврейская) справедливость. Все это продолжалось до тех пор, пока в Москве ясно дали понять — все связи жены Коваля и вся ее подноготная проверены и перепроверены — дальнейшие обращения рассматриваться не будут.

После 1948 года в СССР появляется антисемитизм политический, вызванный провозглашением государства Израиль. Встреча, которую устроили Голде Меир 50 000 евреев в московской синагоге, стала для Сталина шоком — он осознал, что евреи могут иметь альтернативную лояльность. Это сравнимо с гневом ревнивого супруга, который ни с кем не хочет делить свою жену. Кроме того, в контексте холодной войны и присоединения Израиля к Западному блоку, у вождя и его окружения развивается шпиономания и политическое недоверие к евреям — через этот фильтр они видят мир.

— И на это накладывается бытовой антисемитизм широких масс…

— Неприязненное отношение к евреям имело разные корни. Например, одна из главных проблем послевоенных лет — жилищная. Поэтому, когда выжившие евреи возвращались в свои квартиры, они вполне могли услышать от новых хозяев, мол, жаль вас не всех убили… С одной стороны, сказалось влияние нацистской пропаганды — люди перестали стесняться антисемитизма, с другой — они готовы были наброситься на любого, кто покусился бы на «их» жилище, будь-то еврей, русский, украинец или молдаванин.

Я видела документ, где заместитель министра здравоохранения МССР по фамилии Гехтман просит освободить его от занимаемой должности из-за неадекватности жилищных условий — чиновник проживал в маленькой комнате без ванны с двумя детьми и 70-летней матерью. Что уж говорить о рядовых горожанах…

1944 год. Ветеран-еврей пишет Сталину с фронта, как офицеры СМЕРШ пытались выкинуть его жену с детьми из их квартиры. Те кричали, что женщина взяла этих жидят из детдома, чтобы получить льготы на большую семью. И попутно обвинили ее в получении ордена Красной Звезды через постель. Думаете, они верили в эту чушь? Нет, разумеется. Просто пригодного жилья оставалось очень мало, и в борьбе за него все средства были хороши.

Разрушенный центр Киева, 1944

— Как власть реагировала на такие эксцессы?

— По-разному. Я читала  дела, открытые за хулиганские выходки. Но видела и документ Агитпропа, обобщающий суть вопроса. Да, в нем признается, что антиеврейские настроения усилились из-за влияния нацистской пропаганды в годы войны, но также подчеркнуто, что евреи после Катастрофы склонны к преувеличению антисемитизма. Власть думает, что проблема не столь ужасна, как представляют ее себе евреи.

Ясно, что в эти годы обстановка накаляется до предела. В бывшем архиве КПСС есть справка о вызове одного еврея в ЦК из-за разговоров о попустительстве антисемитизму. Он пришел, подтвердил, что проблема существует, и объявил, что если власть не изменит к ней отношение, он… покончит с собой.

— Осенью 1945-го в Киеве из-за конфликта на жилищной почве едва не начался еврейский погром…

— Да, это типичный случай, когда уцелевшие евреи вернулись в свою квартиру, занятую другой семьей. Не очень типично, что по требованию прежних хозяев украинскую семью заставили съехать, после чего один из ее членов — красноармеец (находившийся дома в кратковременном отпуске) — напился и избил с другом подвернувшегося под руку лейтенанта НКГБ Розенштейна. Тот не стерпел обиды, отправился домой, где переоделся в форму, взял свой «ТТ», после чего вернулся к дому обидчиков и уложил обоих мужчин. Трибунал приговорил лейтенанта к расстрелу, но погромные настроения уже захлестнули Киев. Во время похоронной процессии несколько проходящих мимо евреев были избиты.

В этой связи интересно письмо четырех ветеранов — киевских евреев — Сталину, Берии и главному редактору «Правды» Поспелову. Тон письма очень резкий, авторы прямо обвиняют украинские власти в потворстве антисемитизму и сравнивают их позицию с курсом, «исходившим ранее из канцелярии Геббельса, достойными преемниками которого оказались ЦК КП(б)У и СНК УССР». Более того, подписанты грозят, что еврейский народ «использует все возможности для того, чтобы защищать свои права, вплоть до обращения в международный трибунал».

Письмо не анонимное и демонстрирует, что людей, так обращающихся к Сталину, сложно чем-то запугать — это евреи новой закалки.

Вообще, война ослабила вожжи не только для антисемитов. Типичный пример. В ночь с 9 на 10 мая 1945 года в Москве скончался глава Совинформбюро, заведующий отделом международной информации ЦК ВКП(б) Алексей Щербаков. Редакции крупнейших газет отправили своих собкоров для освещения похорон. Несколько журналистов-евреев из Всесоюзного радиокомитета отказались — я видела эту внутреннюю переписку — один прямо заявил, что покойный был антисемитом, двое сослались на слабые нервы. Им объявили выговор из-за отказа выполнить задание.

Похороны Алексея Щербакова

— В 1948 году в стране развернулась так называемая борьба с космополитизмом. Это в принципе еврейская история или евреи просто оказались козлами отпущения в борьбе с низкопоклонством перед Западом?  

— Это хороший вопрос, на который историки отвечают по-разному. Изучая документы, я вижу, сколь туманными были указания из центра, поэтому начальники на местах пытались угадать, о чем это вообще и с кем конкретно предстоит бороться. Многие решили, что евреи по всем параметрам подходят под определение космополитов, другие, более осторожные, старались избегать открытых антисемитских акцентов.

Мы до сих пор не знаем точно, чего власть хотела достичь, ясно лишь, что ее раздражало  сравнение с Западом не в пользу СССР. Ей было неприятно, что миллионы советских людей в годы войны увидели своими глазами высокий жизненный уровень на Западе, и она пытается уничтожить эти настроения на корню.

— Тогда почему кампания приобрела еврейский оттенок, а не эстонский или литовский, ведь в этих новых республиках сравнения с тем, как было «до того, как», просто напрашивались? 

— Как раз на новых территориях — и не только в Прибалтике — боролись с ностальгией по предыдущим режимам. И людей сажали, когда они вспоминали, что при поляках/румынах или независимом правительстве Эстонии или Литвы было лучше. Так, еврей из Бессарабии Саул Голдштейн получил свои 10 лет за разговоры о том, что «при румынах жилось лучше,  чем в СССР… здесь даже врачи и инженеры ходят без пальто и в парусиновых туфлях при 20-градусном морозе». Этот сравнительный анализ дорого ему обошелся.

Что касается еврейского оттенка, то он не случаен. Если мы изучим социальный профиль людей с высшим образованием, например в Бессарабии, то очень многие среди них окажутся евреями. Многие местные врачи учились в Италии, Франции и Бельгии — просто потому, что в Румынии 1930-х еврей не мог беспрепятственно получить медицинское образование. Они владели несколькими иностранными языками, прожили несколько лет на Западе и увидели другой мир — их можно было назвать космополитами в прямом смысле этого слова, в то время как подавляющее большинство молдаван на эту роль не тянули.

Беспачпортный бродяга, «Крокодил», 1949   «Следы преступлений» (раскрыта террористическая группа врачей-вредителей), 1953

— Понятно, что в массовом сознании многие евреи воспринимались как не вполне советские люди, но уничтожение еврейской интеллигенции началось с верхушки ЕАК — насквозь советской и преданной Сталину. Что это было — паранойя стареющего диктатора или прагматичный шаг в духе Больших процессов, когда Сталин четко понимал, кого он уничтожает и зачем?

— Возможно, лидеры ЕАК допустили стратегическую ошибку, решив сохранить влияние  Комитета и после войны. Они полагали, что станут выразителями интересов советского еврейства, не понимая, что нужда в них уже отпала.

Более того, они просят вывести ЕАК из подчинения Агитпропа, чтобы напрямую подчиняться ЦК, передают через Полину Жемчужину письмо с критикой Биробиджанского проекта и совершают другие политические шаги, которые через несколько лет получат опасную окраску. Член ЦК ВКП(б) и один из лидеров ЕАК Соломон Лозовский пытается объяснить важность Комитета, имеющего связи с большинством зарубежных глав правительств и мировой финансовой и деловой элитой. В апреле 1945-го это звучит неплохо, но в конце 1948-го это равносильно признанию в преступлении. Весь прошлый опыт ЕАК, включая многомесячное путешествие Михоэлса по США и Канаде, выглядит теперь обвинительным приговором.

Ицик Фефер и Соломон Михоэлс с актером Эдди Кантором, Голливуд, 1943

— Последний период жизни Сталина — «дело врачей». Это иррациональный шаг престарелого вождя или он вел некую игру, цели которой нам неизвестны? 

— Возможно, Сталину, обуреваемому своими фобиями, не понравился совет своего врача Виноградова «отдохнуть». Он мог воспринять это как призыв отправиться на покой, удалиться от государственных дел и увидел во врачах инструмент по отстранению его от власти. Рассуждая о том, верил ли он в заговор, мы вступаем на очень зыбкую почву допущений — нормальному человеку сложно увидеть в этом смысл.

— Насколько правдоподобно выглядит версия о планируемой депортации евреев?   

— Пока нет прямых доказательств, мы рассматриваем это как слухи и отражение общественной атмосферы. Евреи были парализованы страхом — это факт, но рассказы о том, что кто-то видел вагоны, стоящие на запасном пути, и т.п. — это не документ.

Что касается настроений, то они вполне укладываются в логику той эпохи. Буквально в том же году, уже после смерти Сталина, Берия стал продвигать в Латвии политику коренизации в стиле 1920-х годов — был дан приказ о замене русских латышами на руководящих постах — и сразу поползли слухи о предстоящей депортации всех русских из Латвии! Советские люди так воспринимали реальность — они знали, что депортация — один из методов коллективного наказания, поэтому были к ней готовы.

Так что депортация евреев на Дальний Восток — один из возможных сценариев, который, тем не менее, пока не нашел подтверждения. Но время преподносит сюрпризы. В конце концов, Советский Союз долгое время открещивался и от пакта Молотова — Риббентропа, и от трагедии Катыни, но соответствующие документы были найдены…

Беседовал Михаил Гольд

Газета “Хадашот” (Киев), № 2, 2019 См. здесь 

Опубликовано 20.02.2019  13:33

В. Рубінчык. КАТЛЕТЫ & МУХІ (101)

Шалом-беларускі! «Эх, скручу я дудку…» Постюбілейны выпуск закарцела насыціць пазітывам – між іншага і таму, што летась некаторыя чытачы закідалі мне «ачарненне рэчаіснасці». На самай справе яны блыталі крытыку/сатыру з ачарненнем, аднак асадак застаўся, хочацца змыць… І тут падвярнуўся блог Галіны Айзенштадт, выпускніцы журфаку БДУ 1964 г., адстаўной супрацоўніцы белслужбы «Радыё Свабода» (у 1990-х; з пачатку 2000-х жыве ў ізраільскай Тверыі). Разважаючы на тэмы правінцыйнасці, Г. А. 04.02.2019 напісала пра Сінявокую: маўляў, «як частка СССР яна падсілкоўвалася Масквой, а галоўнае – рускай культурай». Цяпер жа «нікому гэтая краіна ў Еўропе не патрэбна і нецікава, дый нечага значнага яна так і не здзейсніла... Паводле знешніх атрыбутаў Беларусь – сучасная дзяржава, а паводле ўнутраных, на жаль, глухая правінцыя». Думаю, ніхто не закіне мне залішнюю філантропію, пагатоў шушкевічафілію ды лукашэнкафілію, але гэткія развагі – занадта і для мяне. Не адчуваю сябе ў Мінску жыхаром правінцыі, а вось у познім СССР – такi адчуваў.

Але, можа, я адзін такі? Вось і чалавек з іншым бэкграўндам, чым Галіна А. – доктар гістэрычных гістарычных навук Леанід Лыч, якому 8 лютага споўнілася 90, – сцвярджае: «Дзяржаўная суверэннасць нічога нам не дадала ў нашай этнакультурнай самабытнасці. Больш за тое, яна забрала ў нас тое, што захоўвалася пры савецкай уладзе. Я лічу апошнія 25 гадоў самымі хмарнымі, бо тых этнакультурных стратаў, якія мы панеслі за гэты час, мы не ведалі за ўсю нашу гісторыю». Прафесар, чый праект беларускамоўнай рэзервацыі сур’ёзна абмяркоўваўся два гады таму, відаць, не давярае «сваім»: «цяпер у нашага народа такое ўражанне, што ў нас няма нічога свайго, што беларуская мова і культура — гэта выдумка, што мы — рускія. Не дай Божа, калі сюды прыйдуць рускія войскі. Хоць Лукашэнка і кажа, што кожнаму беларусу дадуць па аўтамату — кожны беларус выкіне яго і скажа: Дык ідуць да нас нашыя людзі!»

Далёкі ад падобных заяў, праз FB-акаўнт Арона Шусціна я звярнуўся да чытачоў незалежнага ізраільскага сайта, сярод якіх нямала маіх суграмадзян. Папрасіў іх адказаць на досыць наіўнае пытанне: «Што добрага вам помніцца за 27 гадоў існавання Рэспублікі Беларусь; чым, створаным у Сінявокай за гэты час, рэальна можна ганарыцца? Называйце што заўгодна: творы мастацтва, літаратуры, навуковыя адкрыцці, паспяховыя бізнэс-праекты…» Спадзяваўся, што з адказаў складзецца пазл, і будзе рэальная карціна дасягненняў Беларусі, убачаная не праз ідэалагічныя акуляры. У нейкай ступені так і выйшла.

Дзякуй чытачам за адказы кшталту «Людзі ёсць добрыя [ў Беларусі]», але мелася на ўвазе крыху іншае, на што намякае слова «створаным» у пытанні 🙂 Добрыя людзі былі і «за саветамі», мо’ нават у большай колькасці…

Піша Уладзь Рымша: «Сумнае і радаснае дасягненьне: за 27 год Беларусі беларуская мова робіцца ўжытковай і ў бізнэсе, і ў вытворчасьці, і на вуліцах гарадоў». Вось ужо нешта… Да таго ж мінчук Рымша сам займаецца бізнэсам і вытворчасцю, таму ведае, што кажа. Дадам, што чыноўнікі ды іншыя адказныя асобы ўсё часцей адказваюць па-беларуску на белмоўныя звароты; сем год таму гэта ўвайшло ў закон, і норма больш-менш дзейнічае.

Даўняя аўтарка сайта Інэса Ганкіна, таксама з Мінска: «Новы будынак бібліятэкі. Магчыма, можна было лепей, але ў гэтай бібліятэцы рэальна можна працаваць. (Хуткасць доступу да фондаў і г. д.). Нармальны сучасны вакзал, хаця б не сорамна сустракаць гасцей, культурныя музычныя праекты каля ратушы. Вось тры першых рэчы, якія прыходзяць у галаву і якімі актыўна рэгулярна карыстаюся. Яшчэ помнікі на месцах знішчэння ахвяр Халакосту з нармальнымі надпісамі і догляд за імі дбаннем мясцовых школьнікаў. Такіх месцаў многа...».

Вольга Маёрава (грамадская актывістка, Мінск): «З’яўленне аўтарскіх скульптур і муралаў у гарадах. Гэта гаворыць пра тое, што чалавечае вымярэнне становіцца важным, нягледзячы ні на што». Дапраўды, шмат чаго карыснага ў сучаснай Беларусі робіцца не «дзякуючы» (уладам, грамадскай думцы), а «насуперак»… Але ж робіцца.

Партрэт М. Шагала на віцебскай трансфарматарнай будцы – з’явіўся ў 2015 г., да 100-годдзя шлюбу Марка і Бэлы (фота адсюль); «Дзяўчына ў вышыванцы» ад брытанца Гвіда ван Хелтэна, каля мінскага ўніверсітэта культуры (2015, адсюль)

Cцвярджэнне яшчэ адной актывісткі Таццяны Севярынец, экс-настаўніцы з Віцебска, маці траіх вядомых у Беларусі людзей – «я ўсвядоміла сябе беларускай і прыйшла да Госпада» – быццам бы чыста асабістае. Аднак і яно паказвае, што не ўсё так пагана ў нас, як малююць некаторыя…

Устаўлю сваю грыўню. Калі пад канец існавання СССР большасць жыхароў Беларусі атаясамлівала сябе з Саюзам, дый першы час пасля снежня 1991 г. захоўваўся «фантомны боль», і «савецкіх» людзей было тут больш, чым беларусацэнтрычных (помню, якую рэакцыю ў Мінску выклікала процістаянне Ельцына ды Вярхоўнага Савета Расіі ў 1993 г. – за ім напружана сачылі, быццам бы яно ішло ва ўласнай краіне, і нават Васіль Быкаў, на той час – актывіст «незалежніцкага» БНФ, падпісаў ад імя расійскай інтэлігенцыі несамавіты «ліст 42-х»), то цяпер, у 2010-х, прапорцыя памянялася. Падрасло новае пакаленне, для якога Масква ніяк не бліжэйшая за, дапусцім, Варшаву або Вільнюс. Мяне, калі браць сталіцы постсавецкай прасторы, у 2013–2014 гг. найбольш грэў Кіеў… Пасля забойстваў Алеся Бузіны і Паўла Шарамета, нераскрытых, адпаведна, з красавіка 2015 г. і ліпеня 2016 г., цягацца туды няма ахвоты, але і Крэмль з Маўзалеем мала вабяць.

Карацей, за 27 гадоў незалежнасці грамадства ў Беларусі набыло адпаведную ідэнтычнасць, няхай недасканалую. І пацаватыя спробы шукаць у нас «цэнтр Еўропы», папулярныя тутака ў 1990–2000-х гадах, свой станоўчы ўплыў, пэўна, мелі.

Яшчэ адзін «цэнтр» – знак «Пачатак дарог» на Кастрычніцкай плошчы Мінска. Пастаўлены ў 1998 г.

У свеце Беларусь заявіла пра сябе тысячамі (калі не мільёнамі) галасоў, у тым ліку маім 🙂 Сціпла выкананыя кнігі мінскай выдавецкай суполкі «Шах-плюс», пераважна беларуска- ды ідышамоўныя, захоўваюцца ў бібліятэках ЗША, Ізраіля, Нідэрландаў, Расіі; прадаюцца, як мінімум, праз два расійскіх і адзін чэшскі сайт. (Спецыяльна для ахвотных дакалупацца да «Шах-плюс» пасродкам падатковай службы; на жаль ці на шчасце, не ведаю, хто выставіў на продаж тыя выданні, і «навару» ад гэтай рэалізацыі не маю.)

Беларускія пісьменнікі здабылі безліч міжнародных прэмій – варта згадаць і Нобелеўскую 2015 г., як бы я ні ставіўся да поглядаў лаўрэаткі. Што паробіш, не ўсе еўрапейцы ў курсе, што «гэтая краіна» нікому не патрэбная, не цікавая… Але эмігрантцы з берагу Кінэрэта (гл. пачатак серыі), вядома, відаць лепей. ¯\_(ツ)_/¯

Комплекс правінцыйнасці – калі ён у іх і быў – пераадолелі многія беларускія музыкі, запатрабаваныя на Захадзе і Ўсходзе, Поўначы і Поўдні. Адразу назаву этна-трыа «Троіца» і кабарэ-бэнд «Серебряная свадьба». Апошні, праўда, з 2016 г. ужо не грае, аднак 10 год ён «руліў»! Дый пазнейшыя праекты экс-удзельнікаў цікавыя людзям (пра гастролі «мікракабарэ» ў Ізраілі гл. тут).

Важным праектам у 1990-х быў Еўрапейскі гуманітарны ўніверсітэт у Мінску, заснаваны ў 1992 г. – не адно месца навучання, а і агмень для інтэлектуалаў з розных краін. Так, у 2004 г. ЕГУ выселілі з Беларусі, i ў Вільні ён ужо «не торт», але закладзенае ў пачатку працягвае турбаваць розумы. Напрыклад, уладальнік культавай кнігарні «Логвінаў» наўрад ці здолеў бы «раскруціцца» без папярэдняй працы ў ЕГУ (начальнікам рэдакцыйна-выдавецкага аддзела).

Згодзен з Інэсай Ганкінай у тым, што Нацыянальная бібліятэка – хутчэй у плюс незалежнай Беларусі, колькі б ні гучала кпінаў з гэтага «чупа-чупса». Доўгі час я не наведваў новы будынак праз незадаволенасць «кампанейшчынай» з яго стварэннем – дый тое, што на будоўлю 500 тыс. долараў ахвяраваў быў Садам Хусейн, энтузіязму не абуджала… А потым я вырашыў, што мухі асобна, катлеты асобна. З канца 2000-х час ад часу заязджаю ў НБ – і ў цэлым не шкадую, дарма што недахопаў у працы тамтэйшай адміністрацыі нямала (прыклад; праблема не вырашана дагэтуль).

Новы чыгуначны вакзал у Мінску, адкрыты гадоў на пяць раней за бібліятэку (у самым канцы 2000 г.), не здаецца мне такім ужо цудоўным, але я гатовы згадзіцца, што яго дызайн – крок уперад у параўнанні з ранейшым. Калі ўжо казаць пра навабуды, то больш цешыць метро, якое ў час незалежнасці вырасла прыкладна ўдвая – як паводле колькасці станцый, так і водле працягласці ліній.

Увекавечанне памяці загінулых пад акупацыяй 1941–44 гг. – тое, што дазвалялася і віталася ў незалежнай Беларусі з першых дзён яе існавання (гэта не ліпеньскія дні 1994 г.). Усталяванне помнікаў яўрэям, ахвярам гетаў і канцлагероў, актывізавалася ў 2000-х гадах – шмат у чым дзякуючы замежным фундатарам. Галоўнае, за 30 гадоў зменшыўся побытавы антысемітызм. Калі верыць адчуванням, то цяпер «дэманізуе» яўрэяў/Ізраіль куды меншая частка жыхароў Беларусі, чым на рубяжы 1990-х гадоў. Людзі зрабіліся больш прагматычныя, а праз тое талерантныя… ці проста абыякавыя да этнічных пытанняў. Хаця, вядома, выняткаў хапае, і ксенафобія не прыдушана ў краіне.

Я не супраць прадоўжыць тэму «пазітываў» у наступнай серыі «Катлет…». Шаноўныя, а раскажыце пра вашы ўласныя грамадска значныя дасягненні ў 1992–2019 гг.! Калі не мы, то хто? 🙂

«Вольфаў цытатнік»

«Ёсць шмат прыкмет таго, што ў найшырэйшых пластах народу, перадусім у рабочым асяроддзі, адчуваецца патрэба ў ідэалогіі, на якую магло б абаперціся негатыўнае стаўленне да рэжыму і яго афіцыйнай дактрыны… Навукоўцы паводле свайго складу працы, становішча ў нашым грамадстве і ладу мыслення ўяўляюцца мне найменш здольнымі да актыўнага дзеяння. Яны ахвотна будуць “разважаць”, але вельмі нерашуча дзейнічаць» (Андрэй Амальрык, «Ці праіснуе Савецкі Саюз да 1984 года?», 1969)

«Дамінаванне запыту на сацыяльную справядлівасць [у Расіі] пакуль што не дазваляе казаць пра левы паварот, левую альтэрнатыву. Для гэтага трэба зафіксаваць, прынамсі, запыт на салідарнасць гатоўнасць да калектыўных дзеянняў у адстойванні права на працу і годнае ўзнагароджанне за працу. Гэткі запыт мае перадумовай актывісцкую ўстаноўку імпэт, які шукае выйсця ў калектыўных пратэстных дзеяннях. І не проста імпэт, а спантанную арганізацыю ў форме прафсаюзаў і камітэтаў прамога дзеяння.

Цяперашні запыт суправаджаецца пасіўнай устаноўкай хтосьці, а не сам суб’ект, павінен прыйсці і выправіць непрыемную сітуацыю. Хтосьці, не сам суб’ект, павінен узяць на сябе адказнасць за дзеянні па выпраўленні становішча. Слабасць масавых калектыўных дзеянняў…, кажа аб тым, што атамізацыя выбаршчыкаў зусім не пераадолена, а хутчэй наадварот іменна атамізацыя вызначае логіку паводзін. І яна ж вызначае вобраз агульнай будучыні, дакладней яго адсутнасць». (Лявонцій Бызаў, 19.01.2019).

«Грамадскае меркаванне, даследаванае ў ходзе апытанняў, і рэальныя грамадскія паводзіны ніколі не супадаюць». (Аксана Шэлест, 21.01.2019)

«У нас шмат мудрацоў, якія ведаюць, чаму мы кепска жывём, але вельмі мала з іх здольных быць шчырымі і нястомнымі Майсеямі. У гэтым, мяркую, на сёння наша галоўная праблема» (Мікалай Анісавец, 05.02.2019)

«Мы з вамі не павінны быць ні залатымі рыбкамі, у якіх памяць захоўваецца паўтары хвілі, ні шчанюкамі, якія кожныя паўтары хвілі адхіляюцца на новы раздражняльнік». (Аляксей Навальны, 05.02.2019)

«Ідэя “прымусовага шчасця” ўсё больш авалодвае масамі» (Ілья Канстанцінаў, 05.02.2019)

Вольф Рубінчык,

г. Мінск 09.02.2019

wrubinchyk[at]gmail.com

Апублiкавана 09.02.2019  21:04

Водгук ад д-ра Ю. Гарбінскага (11.02.2019):
“Правінцыяльнасць” мыслення тых, хто думае і піша пра Менск і Беларусь як “правінцыю” (у розных семантычных канфігурацыях) сведчыць як мінімум пра комплекс постсавецкасці. Хвароба сур’ёзная. Але, на шчасце, – не смяротная… :))) Важна, хто, чым і як хутка будзе яе лячыць.

Б. Сандлер: «Не надо спасать идиш»

Писатель Борис Сандлер: не надо спасать идиш…

В редакции «Форвертс»

Как изучали идиш в СССР, когда выдающийся музыкант Евгений Кисин стал писать стихи на маме-лошн, почему идиш так популярен в ЛГБТ-среде и кто спекулирует на возрождении этого языка сегодня, — об этом и многом другом — писатель и журналист, автор 16 книг, участник Черновицкой конференции по языку и культуре идиш Борис Сандлер.

— В юности вы начали писать прозу на русском языке, но вскоре перешли на идиш. Откуда такой кульбит? И дело даже не в эпохе — просто читательская аудитория на имперском языке неизмеримо шире, чем на идише. 

— Все просто — моим первым и единственным языком до пяти лет был идиш. Даже улицу, на которой я жил в Бельцах, в 1959 году переименовали в улицу Шолом-Алейхема — к 100-летию писателя. Это была нижняя часть города, где жил простой люд — ремесленники, портные, балагулы — это фон, который формировал наш язык. На идише мы играли с пацанами, у многих родители практически не знали русского — Бессарабия ведь стала советской только в 1940 году.

С русским языком я столкнулся, когда пошел в музыкальную школу. Но вся среда, все, кто меня окружал, — родители, соседи, друзья — все они жили на идише. Впоследствии эти люди стали персонажами моих написанных по-русски рассказов, и я почувствовал, что… не то что бы вру, но… фальшивлю. Я ведь профессиональный музыкант — окончил консерваторию, много лет играл в симфоническом оркестре. И вдруг осознал, что в литературе играю фальшиво. Задумался и понял, что мои персонажи должны говорить на своем языке.

Бельцы, 1950-е 

Вскоре судьба свела меня с Ихилом Шрайбманом — я играл с его сыном-скрипачом в одном оркестре. Шрайбман на то время был единственным еврейским писателем в Молдавии. Так началось наше общение, и я стал быстро учиться и параллельно писать — мне уже было под 30. После концерта возвращался обычно в 23.30, запирался в туалете (мы жили с женой и маленьким ребенком в общежитии) и начинал работать. Первая моя публикация — три небольших рассказа в «Советиш Геймланд» — вышла в 1981 году. Звуковым камертоном стала речь покойной бабушки — она говорила идиоматическими оборотами, но героями были мои сверстники, идишем не владевшие, — с тех пор я часто пишу от первого лица — как бы  пропуская через себя. Так выходит правдоподобнее.

Вскоре после первой публикации мне предложили поступать в группу идиша на Высшие литературные курсы при Литературном институте им. Горького в Москве — и это тоже судьба, ведь с конца 1940-х такой возможности в принципе не было.

Ихил Шрайбман 

— Самое застойное время, разнузданная антиизраильская кампания, расцвет государственного антисемитизма. Не чувствовали, что являетесь неким прикрытием режима, пытающимся сохранить лицо? Или играли в свою игру, пытаясь выжать максимум из открывшейся возможности заниматься любимым делом на своем языке?  

— Мы понимали, что являемся частью системы, которая нас использует. Но я хотел стать профессиональным писателем и то, что появилось место, где можно получить необходимые знания, рассматривал как чудо. Моя первая книжка так и называлась — «Ступени к чуду». И, что еще важнее, здесь я обрел писательскую среду. Не только еврейскую, — рядом жили и учились писатели со всего Советского Союза и даже из-за границы.

У каждого из нас была отдельная комната, стипендия составляла 150 р., при том, что в оркестре я получал 120. Система образования была лицеистской, например, семинар поэзии вел Александр Межиров, о литературе 1920-х годов рассказывал Зиновий Паперный.

Еврейские писатели преподавали на идише — Хаим Бейдер, Ривка Рубина, Мойни Шульман — последние из могикан, у которых было чему поучиться.

— На сегодняшний день Борис Сандлер — автор 16 книг. Одна из них — «Глина и плоть» — написана в жанре криминального детектива — уникальном для литературы на идише.

— Готовить этот роман я начал еще в Союзе, получив, как член СП, доступ в архивы. В 1919 году под редакцией Семена Дубнова и Григория Адмони-Красного в Петрограде вышел сборник документов о еврейских погромах в России. Успели издать только первый том, и я его нашел — так документы следствия по Дубоссарскому и Кишиневскому делам 1903 года послужили основой романа.

Почему он криминальный? Все началось в Дубоссарах, где убили христианского мальчика. Следователю было очевидно, что убийство совершено на семейной почве (мальчика убил двоюродный брат — из-за наследства), но власть решила разыграть еврейскую карту. Что было актуально, учитывая подъем революционного движения на юге империи, где множество евреев состояли во всех революционных партиях — от БУНДа до РСДРП. Я нашел эти архивы, обнаружил даже фото на стеклянных пластинах. Вторым источником стала черносотенная газета «Бессарабец», основанная Павлом Крушеваном, и дневник молодого Крушевана — весьма занимательное чтение.

Книги Бориса Сандлера на разных языках

На протяжении всего романа идет следствие, а в финале главный герой — наводчик на еврейские дома — в ходе погрома защищает евреев и, будучи ранен, попадает в еврейскую больницу (дневник директора этой больницы я тоже читал). Книга вышла к столетию Кишиневского погрома, но это не единственное мое криминальное произведение. Два года назад я начал писать детективную повесть, состоящую из отдельных рассказов. Главный герой — любавичский хасид, живущий в Нью-Йорке и приехавший когда-то из России, где учился в иешиве в Марьиной роще. Сейчас он частный детектив, ведущий дела во Флэтбуше — одном из районов Бруклина, где живут ортодоксальные евреи.

— После репатриации в 1992-м вы стали заместителем председателя Союза  писателей (идиш) Израиля. Кем были эти люди и, главное, кто их читал?

— Большинство этих писателей уже тогда разменяли седьмой или восьмой десяток — как правило, польские и литовские евреи, пережившие Холокост. Именитых литераторов было немного — Мордехай Цанин, Авром Суцкевер.

Надо понимать, что литература на идише в Израиле была реанимирована людьми, до войны не считавшими себя писателями. Собственно, литературой никто из них и не жил, на иврит их не переводили, книги тиражами в 200 — 300 экземпляров издавались за счет авторов или частных фондов.

Они существовали в своем языковом гетто, ведь даже тираж крупнейших журналов на идише — например, «Ди Голдене кейт» под началом Суцкевера — не превышал полутора тысяч.

— В 1998-м вас приглашают в Нью-Йорк на должность редактора старейшей еврейской газеты «Форвертс». За 18 лет вы превратили ее в международное ежедневное издание с десятками корреспондентов на пяти континентах, сайтом, радио и видеоканалом. Это грандиозный успех для светской газеты на маме-лошн, но в исторической перспективе судьба «Форвертс» иллюстрирует судьбу идиша в Америке. Если в начале прошлого века у газеты было более 200 000 (!) читателей, то сегодня нет и 5 000…

— Да, современный идиш — это мальчик Мотл — ни своего очага, ни крыши, ни дома. Сегодня он ушел в академическую сферу — это хорошо иллюстрирует наша конференция — сто десять лет назад среди ее участников было 90% писателей, сейчас, главным образом, филологи и культурологи. Так что говорить о каком-либо возрождении идиша — спекуляция чистой воды.

Разносчики «Форвертс», март 1913

— Но у молодых американских евреев, чьи предки были родом из Восточной Европы, существует мода на возвращение к корням? Разве идиш не становится частью этой моды?

— Молодые американские евреи скорее озабочены утверждением толерантности и борьбой за права человека. И идиш, кстати, вписывается в эту схему… Меня давно интересовало, почему идиш так популярен в ЛГБТ-среде — это видно невооруженным глазом — множество семинаров, театральных ивентов и т.д. Однажды приятель — профессор идиша и гей — объяснил мне, в чем дело. «Понимаешь, — сказал он, — евреи-гомосексуалы почувствовали, что идиш так же ущемлен, как ущемлены они в своей ориентации. Чувство меньшинства объединяет». Для американских евреев очень характерно принимать сторону униженных и оскорбленных, а культура идиш унижена. Многими движет простой порыв — протянуть руку, прийти на помощь. А потом эта культура многих затягивает в свою орбиту.

— Как вам удалось «подсадить» на идиш одного из лучших пианистов современности Евгения Кисина? Это ведь с вашей подачи он выпустил диск с записью 36 стихотворений поэтов-идишистов разных лет в своем исполнении — на блестящем идише.

— Однажды я признался, что использовал Женю — когда он прислал свои первые стихи, я сразу понял, что именно люди с таким громким именем могут пробудить у широкой аудитории интерес к идишу.

Хотя «подсаживать» не пришлось — он «инфицирован» идишем с детства. Еще в годы учебы в Гнесинке на вечере национальных культур он задумался — а есть ли у меня национальная культура и литература? И вспомнил, что дедушка с бабушкой говорят на даче на своем языке, и это вовсе не русский.

Так все и началось. Кисин — не просто музыкальный гений, он очень глубокий человек, к тому же с феноменальной памятью. Читая Шолом-Алейхема, он штудировал все сноски, объяснявшие те или иные аспекты еврейской традиции. А в каждый его приезд в Нью-Йорк мы сидим часами — почему вы здесь исправили, почему там поменяли слово. Он доходит до самой сути и при этом все хватает на лету.

Мы записали с ним три диска из еврейской поэзии, которую он читал наизусть. Первый СD   из мировой еврейской поэзии, второй  из советской еврейской, а на третьем — программа к столетию Ицхака Лейбуша Переца, с которой он выступил в Карнеги-холл. В первом отделении читал стихи на идише, а во втором — играл. Сейчас я готовлю книгу рассказов и стихов Жени на идише — это очень талантливо.

С Евгением Кисиным, Нью-Йорк, 2017

— История воодушевляющая, но вряд ли типичная. И вопрос — кто будет говорить и читать на идише завтра — она не снимает…

 Разумеется, таких, как Кисин, — единицы, хотя его пример заразителен — скажем, в Торонто русскоязычные евреи обнаружили интерес к идишу именно после выступления Жени.

Но в целом — ситуация печальная. Да, в Израиле идиш факультативно преподается в нескольких десятках школ. Репатриировавшись в 1991-м, я через неделю уже работал —  преподавал идиш в трех школах — приходили даже йеменские детки и хорошо учились. Но при этом, когда я начал на голом энтузиазме издавать детский журнал «Кинд-ун-кейт» и просил коллег написать что-то для детей,  на меня смотрели как на идиота. Это самое слабое звено, ведь завтра на идише действительно некому будет говорить.

Отсутствует и система подготовки учителей для школ, да и сами школы с преподаванием идиша еще нужно найти. В Канаде, в отличие от других стран, на государственном уровне помогают национальным школам. Но когда один энтузиаст захотел открыть в такой школе группу идиша, что обошлось бы учащимся всего $10 в год, — даже на это родители не пошли.

Но об этом на академических конференциях вы не услышите  здесь обсуждают более важные проблемы — образование множественного числа имен существительных в идише сатмарских хасидов, фонетический контраст длинных и коротких гласных звуков в унтерландском идише и т.п. При этом я не могу уговорить коллег хотя бы на конференции по идишу говорить на идише, а не на английском…

Когда-то я вел в Нью-Йорке семинар прозы два раза в месяц — сегодня мои ученики в состоянии написать статью на идише, чего не может сделать большинство из участников этой конференции.

Подчеркну, что все вышесказанное относится исключительно к проблемам светского образования на идише. У хасидов своя изолированная система, хотя за этим «железным занавесом» много интересного. Я привел в «Форвертс» несколько талантливых хасидов, и они под псевдонимами начали писать. Не дай Б-г узнают в общине — удар обрушился бы не только на самих эпикойресов, но и их детей  вплоть до исключения из иешивы.

— А что Израиль? Еще в 1990-е Кнессет признал идиш и ладино национальными языками еврейского народа. Это чисто формальная декларация или она имела какие-то практические последствия?

— Как любое решение правительства  кость брошена, а дальше разбирайтесь сами. Началась грызня, судебные процессы, а работа остановилась. В последние годы старики ушли, поле брани пожидело, страсти поутихли. Есть театр, приравненный к фольклорному коллективу, который получает какие-то дотации, издается библиотечка еврейской литературы, есть курсы в университетах, где, как и везде в мире, преподают не столько идиш, сколько об идише.

 

 

Журнал «Кинд-ун-кейт», Иерусалим, 1996 Книга Бориса Сандлера «Небылицы» 

— Где у идиша больше шансов на спасение? И не станут ли эти усилия попыткой провернуть фарш обратно? 

— Не надо спасать идиш и не надо хоронить идиш. Я помню еще с детства как евреи любят похороны. Когда приходили с похорон, бабушка спрашивала: «С’ыз гевэн а гройсе левайэ?» («Были большие похороны?»)

Идиш — столь мощная культура, что она сохранится, и всегда найдется Кисин, который поддержит интерес к этому языку у соплеменников. Конечно, очень важна консервация — сейчас идет процесс оцифровки десятков тысяч образцов разговорного идиша можно услышать, как говорили в Галиции, в Литве, в Бессарабии. Не будь консервации иврита на протяжении тысячелетий, он не стал бы государственным языком Израиля.

Кроме того, нельзя сбрасывать со счетов ультраортодоксов. Раньше они тайком листали бумажный «Форвертс», сейчас просматривают Интернет-журналы на идише в своих айфонах, и никто их не может засечь. Они читают Хаима Граде, Башевиса Зингера, потому что те  описывали, как они живут сегодня, как жили их отцы и деды. И дети их будут читать, так что ниточка существует.

Возможно, произойдет Большой взрыв. Кто мог представить150 лет назад, что возродится иврит? Сегодня мяч на поле хасидов, пусть даже это поле иногда покрывается сорняками. В Нью-Йорке работают два хороших театра на идише, практически каждый вечер проходят какие-то мероприятия, собираются группы молодежи. Летом в Европе и США — настоящий всплеск еврейской активности — фестивали идиша, семинары и интенсивы. Идиш, как живое существо,  мимикрирует, мигрирует, меняет форму. Язык очень изменился со дня Первой черновицкой конференции 1908 года — и это свидетельство его живучести. Поэтому нам трудно предсказать, что может произойти.

Очень важны переводы на другие языки. К идишу стали относиться по-другому после того, как Башевис Зингер получил Нобелевскую премию. А получил он ее во многом благодаря многочисленным переводам на английский язык. Пусть произведения, созданные на идише, зазвучат на английском, русском, украинском. Большой язык открывает дорогу не только к отдельному писателю, но и всей литературе.

Другое дело, что Башевиса, по его же просьбе, переводят на другие языки с английского — и это неправильно. Но японцы, например, специально изучают идиш, чтобы переводить с оригинала. С другой стороны, есть евреи, которые знакомят носителей идиша с другими  культурами. Мой хороший знакомый Шмуэль Перлин провел в Китае больше года, где работал над словарем местных диалектов и параллельно, по моему предложению, присылал оттуда репортажи на идише. Их можно увидеть на YouTube. Важно помочь таким энтузиастам — за ними будущее.

Беседовал Михаил Гольд 

Оригинал

Опубликовано 22.01.2019  12:04

Лев Симкин. К Международному дню памяти жертв Холокоста 

ЛЕВ СИМКИН: «Кто не знает, откуда он пришел, не будет знать, куда ему идти»

Автор: Шауль Резник

Кем был обергруппенфюрер СС и генерал полиции Третьего рейха, который руководил уничтожением евреев на оккупированной территории СССР? Что говорили в свое оправдание коллаборационисты? В чем плюсы и минусы фильма «Собибор»? Наш собеседник, доктор юридических наук, профессор Лев Симкин, изучил историю Холокоста через уголовные дела и свидетельские показания, он взялся за перо, чтобы рассказать правду о жертвах, о героях и о палачах. Международному дню памяти жертв Холокоста посвящается…

– «Его повесили на площади Победы» – это уже третья ваша книга о Катастрофе. Что нового о человеческой природе вы узнали за годы, проведенные в архивах? 

– Примитивное понимание тезиса Ханны Арендт о банальности зла таково: зло настолько банально, что, коснись оно любого – человек становится злодеем, как тот же Фридрих Еккельн. Но, покопавшись в судьбах своих персонажей, самых страшных убийц, и прежде всего Еккельна, я подумал, что все-таки они не настолько банальны. Тот же Рудольф Хёсс, будущий комендант Освенцима, еще в 1923 году вместе с Мартином Борманом совершил убийство. Да и для Еккельна творимое им зло было не просто работой, позволявшей ему самовыражаться, он сам был беспримесным злом.
Первая моя книга была о жертвах и о тех, кто их мучил: о лагере Собибор, о восстании, об организаторах, о том, как среди жертв появились герои. Вторая была о коллаборационистах, и только потом я подошел к палачам, нацистам. Было трудно влезть в их шкуру и представить, какими были немцы того времени. В общем-то, я и сегодня не очень их себе представляю, но книги основаны на документах, уголовных делах, воспоминаниях. И на знакомых мне психологических типажах.
Если мы говорим о таких пособниках нацистов, как вахманы, то они являлись советскими военнопленными и были поставлены в нечеловеческие условия. А вот организаторы, те самые страшные убийцы, ни в какие условия поставлены не были. И те, которые были бухгалтерами смерти, как Эйхман, и те, кто непосредственно организовывали весь этот ужас, – коменданты концлагерей, как Рудольф Хёсс, эсэсовские начальники, как Фридрих Еккельн, который, как я полагаю, и начал Холокост, – они все-таки не были банальными личностями. 

– В каком смысле?

– У каждого в биографии имелось что-то, что привело их к злодействам. К тому же палачи специально отбирались нацистскими вождями. В лагерях смерти служили те, кто еще до начала войны реализовывали программу эвтаназии «Т-4» по умерщвлению психически нездоровых людей. Немцев, между прочим, тогда речь еще не шла о евреях. И, конечно, большую роль сыграли условия, которые сложились в Германии тех лет: это и горечь поражения в Первой мировой, и последовавший экономический спад, и безработица, и антисемитизм, который был невероятно распространен. Но при этом на передний план выдвинулись люди либо с преступным прошлым, либо убежденные, а не просто бытовые, антисемиты.
Тот же самый Эйхман говорил, что он лишь бухгалтер, лишь чиновник, и окажись на его месте кто-то другой, было бы то же самое. Но выяснилось, что это не совсем так, или даже совсем не так. Эйхман проявлял большое усердие, был убежденным антисемитом, считал, что надо освободить землю от еврейского народа.

– Вы сказали, что можно изучать поведение нацистов через призму современных типажей. Это звучит довольно парадоксально. Можете привести конкретный пример?

– Один из основных вопросов, который меня мучал: кто отдал приказ убивать евреев? Гитлер? Гиммлер? Геббельс? Когда начинаешь разбираться в документах, становится понятно, что вряд ли этот приказ существовал, во всяком случае, до конференции в Ванзее, а это уже 1942 год. Но ведь в массовом порядке евреев стали убивать с 22 июня 1941 года. И Бабий Яр был до совещания в Ванзее. И Рижское гетто, и всё остальное тоже было до того. Кто это решил? Почему?
И вот я представил себе психологию чиновников. И понял, что все эти эсэсовские начальники для того, чтобы отчитаться, как они доблестно служат рейху, начали убивать безо всякого приказа. Был приказ, но об уничтожении евреев-диверсантов, коммунистов, а никак не поголовно женщин, детей, стариков. А они «камуфлировали» евреев под партизан, под диверсантов. Возьмем тот же Бабий Яр, когда нацистам пришла в голову идея обвинить евреев во взрывах зданий на Крещатике.

Лев Симкин (фото: Eli Itkin)

– Заминированные незадолго до отступления Красной армии оперный театр, музей Ленина, почтамт и так далее.

– Оккупационная служба безопасности (а ею руководил Еккельн) должна была всё проверить на предмет взрывчатки, но они ничего не сделали. Нацисты прикрывали собственный недосмотр. И для того чтобы показать, что виновные найдены, оккупанты обвинили евреев, которые остались в городе, больных, стариков, женщин. Отчитались, что приняли меры и расстреляли тридцать с лишним тысяч человек. Черты характера Еккельна вовсе не уникальны, их легко распознать в современниках. Мне знакомы люди, которые способны идти на подлости из-за карьерных соображений. А в этом человек, к сожалению, может дойти до многого.
Конечно, соответствующим образом должно было быть устроено государство, чтобы такие, как Еккельн, получили возможность безнаказанно злодействовать. Но ведь и оно само – кровное детище таких, как Еккельн, вот в чем дело. Это ведь они убивали, а не Гитлер с Гиммлером, восседавшие наверху кровавой пирамиды. Больше того, не без их участия страшная логика завела вождей рейха туда, куда она их завела.

Отнять героя

– Учитывая, что ваша первая книга была посвящена восстанию в Собиборе, как вы относитесь к одноименному фильму?

– У меня двойственное отношение. С одной стороны, благодаря «Собибору» Хабенского зрители узнали о великом герое войны Александре Печерском. И полюбили внезапной и нервной любовью, как джаз в одном из очерков Ильфа и Петрова. Но при этом этническая принадлежность Печерского немножко затушевывается.

– В фильме он выглядит таким образцово-показательным советским человеком.

– Он был техником-интендантом второго ранга, лейтенантом Красной армии. Печерский действительно имел лучшие черты советского офицера. Всё это чистая правда. Но все-таки это прежде всего герой еврейского народа. Или не прежде, но одновременно. Ведь всё это происходило в лагере, созданном специально для уничтожения евреев, и там были одни евреи. В фильме же речь идет об интернациональном восстании. А Печерский, повторюсь, – великий герой еврейского народа. Я побаиваюсь, что этого героя у нас отнимают. 

– Как вы сами узнали об Александре Печерском?

– Я юрист и, проводя исторические изыскания, изучаю прежде всего материалы архивных уголовных дел. Уголовное дело – не роман, в нем не так-то легко обнаружить вещи, интересные обычному читателю. Но когда ты знаешь, где начать, где закончить, где повторяющиеся документы, что надо читать, что можно пропустить, тогда тебе немножко легче. Шесть лет назад я был в Вашингтоне, изучал копии одного уголовного дела и вдруг наткнулся на показания Александра Печерского в суде и на предварительном следствии. Эти документы никто не видел. Дело большое, многотомное, ни у кого, видимо, не доходили руки ни в Киеве, где оно находится, ни в Вашингтоне, где была копия.
Я просто поразился. Конечно, это совершенно новый материал, и он меня заинтересовал, я знал об этом герое, но как-то нечетко. Оказалось, что существует архив Михаила Лева. Это известный писатель, друг Печерского, тоже был в плену, бежал, партизанил. Лев впоследствии работал в журнале «Советиш геймланд». Он жил в Израиле, я к нему приехал, он незадолго до своей кончины передал свои материалы. К тому же живы родственники Печерского, в том числе в Америке, я с ними со всеми разговаривал, и возникло желание об этом рассказать.
Когда пять лет назад вышла книга, я ездил в Израиль, рассказывал о ней. Тогда мало кто знал о Печерском, и все буквально удивлялись: надо же, человек восстание организовал. У меня были три передачи на «Эхо Москвы», я много писал в разных газетах, выступал на телевидении, не я один, конечно, и люди постепенно заинтересовались. Это, конечно, прежде всего заслуга историков, назову Леонида Терушкина, Арона Шнеера, израильского журналиста Григория Рейхмана и активистов созданного несколько лет назад Фонда Александра Печерского. Сейчас о Печерском появилось очень много всего, но у меня всё равно выйдет дополненная, исправленная, фактически новая книга под названием «Собибор. Послесловие».

Лев Симкин (фото: Eli Itkin)

– Есть ли какие-либо неожиданные факты, которые приведены в книге «Его повесили на площади Победы»? Какие-нибудь переплетения добра и зла, предательства и подвига?

– Я привожу воспоминание Эллы Медалье, хорошо мне известной, о том, как она спаслась, когда расстреливали Рижское гетто. Мне показалось странным, что ее привезли к самому Еккельну, обергруппенфюреру СС, генерал-полковнику. Ее, одну из многочисленных жертв! Как она могла к нему попасть? Это всё равно, что ее к Гитлеру привезли бы.
Вдруг я нахожу в немецком архиве 50-х годов рассказ адъютанта Еккельна про эту самую историю. В те годы он не мог знать о воспоминаниях Эллы Медалье. И таких историй всплывает множество.
Моя книга состоит из коротких рассказов о разных людях, событиях – это всё включено в исторический контекст. Истории действительно поразительные, там есть и любовь, и преступления. Вот, например, Герберт Цукурс, который сегодня — едва ли не национальный герой Латвии. При этом он участвовал в самых тяжких преступлениях нацистов. Но я привожу свидетельские показания спасенной им девушки Мириам Кайзнер, которые она давала еврейской общине в Рио-де-Жанейро, куда была вывезена Цукурсом.

Последнее слово коллаборациониста

– Почему вы выбрали именно Фридриха Еккельна? Среди палачей есть куда более громкие имена.

– Еккельн упоминается во всех исторических трудах об СС. Но при этом я нашел о нем лично только одну тоненькую книжку, да и та — на немецком языке. Я знал, что его судили в Советской Латвии, и получил разрешение в Центральном архиве ФСБ ознакомиться с делом генералов которых судили в январе 1946 года в Риге. Мне помогали разные люди. Например, замечательный израильский историк Арон Шнеер, он сам из Латвии, поэтому тема для него небезразлична.
Выяснилось, что Еккельн был очень крупной фигурой, причем невероятно энергичной. И Бабий Яр, и Рижское гетто — это всё он. Позже Еккельн командовал дивизиями на фронте. Но это уже в конце войны, а так он всё больше с партизанами боролся. Он был из тех, кто не просто начал Холокост (в смысле массовых убийств), а очень активно способствовал ему, это один из самых больших негодяев из этого змеиного клубка.

– Негодяями – по совокупности совершенного? Мы опять возвращаемся к опровергнутому тезису о банальности зла?

– Они были негодяями и в человеческом смысле, и по должности. Еккельн однозначно был негодяем. Он всё время лгал. А его роман, от которого родилась внебрачная дочь?! Кстати, она еще жива. Еккельн отдал ее в «Лебенсборн», это была большая программа рейха по созданию нового человека. Детей, которые выглядели арийцами, отнимали у матерей и выращивали в национал-социалистическом духе, заставляя забыть родной язык.
Вообще неизвестно, чего у нацистов было больше, служебной необходимости или желания бежать впереди этого страшного паровоза, который наезжал на людей. Основную роль на оккупированных территориях играли подразделения СС. Во главе айнзатцгрупп, которые умерщвляли евреев, стояли интеллектуалы с университетским образованием, юристы, философы.

– Теперь поговорим о феномене коллаборационизма. Почему более чем двадцатилетнее – на момент начала Великой отечественной войны – воспитание советских граждан в духе интернационализма никак не повлияло на их участие в истреблении евреев?

– Размах коллаборационизма на оккупированных территориях СССР был небывалым, да. Но интернационализм внедрялся сверху, а внизу всё происходило не совсем так. В 20-30-е годы среди начальников было довольно много евреев. Это оказалось совершенно непривычным для большинства. Очень многие были недовольны советской властью, и это переносилось на евреев. На присоединенных территориях Прибалтики, Западной Украины некоторые тоже считали, что их захватили евреи.

– Знаменитая и популярная в те годы концепция «жидобольшевизма».

– Антисемитизм никуда не делся, а в войну к нему прибавилась и германская пропаганда. Ее главная мысль: «Мы не против русских или украинцев, мы против евреев и советского государства, в котором даже Сталин окружил себя евреями». Советская пропаганда это замалчивала. В сообщениях от Совинформбюро было немного сказано о Бабьем Яре, но в основном, упоминались «жертвы среди мирного населения», без указания национальности.
Служа фашистам, коллаборационисты в какой-то степени оставались советскими людьми. Это видно по тому, что они говорили в последнем слове: типичные советские выступления – я-де раскаялся, всё понял. И советские штампы о трудном детстве, о воспитании в пролетарской семье, о трудовых успехах, о старушке-матери, о детях, о том, что уже искупили свою вину добросовестным трудом. О службе в лагерях говорили, что смалодушничали, были слепыми орудиями в руках немцев. Каждый пытался выставить себя жертвой обстоятельств, клялся в отсутствии репрессированных родственников и неимении причин для недовольства советской властью. У Бориса Слуцкого есть такое стихотворение:

Я много дел расследовал, но мало
Встречал сопротивленья матерьяла,
Позиции не помню ни на грош.
Оспаривались факты, но идеи
Одни и те же, видимо, владели
Как мною, так и теми, кто сидел
За столом, но по другую сторону.

Многие из них успели послужить в Красной армии в последние дни войны, скрыв свою службу в СС. Кто-то был даже награжден.

– Я прочел несколько воспоминаний нацистов, которых после войны задержали и осудили – кого СССР, кого союзники. Охранник Гитлера Рохус Миш прошел пытки и ГУЛАГ. Личный архитектор фюрера и рейхсминистр Альберт Шпеер сажал цветы и читал книжки в тюрьме Шпандау. Уместно ли предположить, что в плане наказаний за содеянное советский суд был более эффективным? Поблажек было меньше, карали сильнее и чаще.

– На Западе с большим трудом привлекали к ответственности. Это объясняется холодной войной, я полагаю. Американцы вообще давали приют нацистам, и начали выдавать их только в восьмидесятые годы, когда был создан Департамент спецрасследований в Департаменте юстиции.
В Советском Союзе охранников концлагерей карали до 80-х годов включительно. В руки СМЕРШа попала картотека учебного лагеря «Травники», где готовили охранников концлагерей, поэтому все вахманы были известны органам госбезопасности, в том числе, Иван Демьянюк. Их искали и судили. Другое дело, что наряду с ними судили и тех, кого не надо было судить — скажем, конюха из полиции. Такого тоже было много. Но те дела, что я изучал, не оставляли сомнений о виновности их фигурантов в убийствах евреев. В этом смысле советский опыт надо признать.

– Может ли повториться Холокост?

– Холокост был организован нацистской Германией, все участники помимо гитлеровцев, – коллаборационисты. И какими бы зверьми они ни были, главная вина лежит на немцах. Может ли в принципе случиться что-то плохое с евреями? Этого никогда нельзя исключать. Нельзя ставить человека в нечеловеческие условия, в нем просыпаются самые отвратительные черты, и тогда возможно всё, что угодно. Эндрю Клейвен сказал: «Антисемитизм – это всего лишь показатель наличия зла в человеке».
Применительно к тому же Еккельну и его подельникам — мир заплатил за их обиды и неустроенность.

Жить, втянув голову в плечи

– Вы родились после войны. Как жилось в атмосфере государственного антисемитизма человеку по имени Лев Семенович Симкин?

– Одно из первых воспоминаний: учитель заполняет журнал. Родители, адрес, национальность… И ты ждешь, когда очередь дойдет до тебя. Ведь «еврей» — это плохое слово. Если учитель тактичный, он как-то этот вопрос опускал. Но всем было понятно, что это не та национальность, которая подходит приличному мальчику.
Но я всегда знал, на что могу рассчитывать, на что нет. Просто знал правила игры. Правда, само это знание унижало. Мы жили в условиях антисионистской пропаганды, но фактически это была антисемитская пропаганда. Постоянно об Израиле несли какую-то чушь, была книга «Осторожно, сионизм!», выпущенная миллионными тиражами.
Был еще фильм, в котором использовали снятые в Варшавском гетто кадры из нацистской документальной антисемитской картины «Вечный жид». Советские пропагандисты не погнушались ее использовать, прекрасно сознавая, что люди на этих кадрах были поголовно уничтожены нацистами. Помню, как в 1972-м, во время олимпиады в Мюнхене, слышал такие разговоры: «Нехорошо, что спортсменов убивают, но Израиль сам виноват». Мы находились в такой атмосфере, и приходилось помалкивать. Жили, втянув голову в плечи. Это, конечно, не борьба с космополитизмом, когда было по-настоящему страшно. Но это я тоже впитал с молоком матери, потому что родители рассказывали, что пришлось пережить в начале 50-х.

– Мысли об отъезде не возникали?

– В начале семидесятых возникали периодически. А потом я настолько привык, что другой жизни не представлял и об этом не думал. Не представлял себе, как смогу жить где-то еще. Я даже не считал нужным изучать иностранные языки, знал, что за границу не попаду, и после сорока пришлось наверстывать. Был уверен, что советская власть — навсегда и я здесь навсегда.

– Какую цель вы преследуете в своих книгах? Зафиксировать произошедшее? Попытаться не допустить его повторения?

– В числе тех, кого Фридрих Еккельн отправил на смерть, был историк профессор Семен Дубнов, ему шел 81-й год. Дубнова долгое время прятали, он не сразу попал в гетто, а потом записывал карандашом всё, что происходит. Говорят, когда его уводили на смерть, он крикнул: «Йидн, шрайбт ун фаршрайбт» («Евреи, пишите и записывайте»).
Может, это легенда. Но мы привыкли, что евреям надо знать свою историю. И вот в этой миссии – писать историю – важна любая деталь. Ведь никому не известно, какой величины она потом окажется. Не только большое, но и малое на расстоянии видится иначе. И не только жертвы не должны быть забыты, но и палачи тоже.
Поэтому я говорю, что и за это евреи ответственны перед историей. Кто не знает, откуда он пришел, говорили еврейские мудрецы, не будет знать, куда ему идти, кто не знает в лицо палачей, не будет знать, как сохранить жизнь. 

Оригинал

Опубликовано 21.01.2019  13:48

В. Рубінчык. КАТЛЕТЫ & МУХІ (99)

Шалом у перадюбілейным выпуску! 2019-ы ў мяне пачаўся няблага, чаго і ўсім зычу. Удалося, напрыклад, прыцягнуць увагу да недакладнасці ў аўтаінфарматары 33-га сталічнага тралейбуса 🙂 Абвяшчалі «наступны прыпынак – “Альшанская”» замест «Альшэўскага». Вось вы смяецеся, а хтосьці мог і прапусціць момант выхаду. Цяпер усё выпраўлена. Курыце адказ гендырэктара «Мінсктранса»:

4 студзеня зайшоў на старонку Эдуарда Лімонава ў «Жывым журнале». Як бы ні ставіцца да поглядаў «Эдзічкі», пісьменнік ён моцны, таму пачытваю яго новыя запісы (папраўдзе, у іх ужо малавата новага, чалавеку 76-ы год, пачаў паўтарацца і паліць «з гарматы па вераб’ях», але ўсё ж). І вось на што наткнуўся:

«Памылка 451. На тэрыторыі вашай краіны прагляд гэтай старонкі забаронены органамі ўлады». Дарэчы, ацаніце нумар памылкі: адразу асацыяцыі з неўміручым творам Рэя Брэдберы…

У тую ж пятніцу напейсаў у мінінфарм РБ ліст з пытаннем: «Ваша справа?» У наступныя дні лімонаўская старонка то адкрывалася, то не. Сёння, 15.01.2019, першы намеснік міністра П. М. Лёгкі адгукнуўся на мой зварот: «…рашэння аб абмежаванні доступу да інтэрнэт-рэсурсу https://limonov-eduard.livejournal.com/ не прымалася. Дадзены сайт знаходзіцца ў адкрытым доступе» (no explanation). Ну, дзякуй і за тое – магчыма, было нейкае непаразуменне, звязанае з перыядам святаў.

Партыя НГ (не блытаць з Новым годам) замяніла-такі ў статуце «лёсаванне» на слушнае «галасаванне». А вось адна маленькая, але гордая птушка федэрацыя выпраўляць свае касякі, так разумею, не збіраецца. Віктар Д. Купрэйчык, памерлы ў маі 2017 г., на сайце БФШ па-ранейшаму ў спісе тых, хто павінен заплаціць унёскі за 2018 і 2019 гады. Праўда, перанеслі яго прозвішча з 535-га месца на 541-е.

Рэха 2018-га: увосень была прызначана спецдакладчыца ААН па правах чалавека ў Беларусі Анаіс Марын. З ейным жа ўдзелам у лістападзе 2018 г. пры падтрымцы NED выйшаў «аналітычны артыкул», даступны на сайце «Сhatham House». Гэты «дом» – інстытут міжнародных адносін, што з 1920 г. базуецца ў Лондане; «фабрыка думкі», да якой, апрыёры, прыслухоўваюцца еўрапейскія палітыкі.

Пачытаў частку, што тычыцца Сінявокай (с. 20-28). Пашкадаваў, што артыкул-рэкамендацыя слаба стасуецца з прыўкраснай місіяй інстытута: «Спрыяць пабудове ўстойліва-бяспечнага, квітнеючага і справядлівага свету шляхам інфарматыўных дэбатаў, незалежнага аналізу, новых ідэй адносна палітычных крокаў…» Дый з тым, што А. Марын казала ў 2013 г.: «Для новых ідэй неабходна задзейнічаць новыя мазгі з Беларусі».

Такое ўражанне часам, што ўплывовым заходнім людзям не проста ўсё роўна, што тут у нас дзеецца з абарыгенамі (гл. для ілюстрацыі «Барвовы востраў» Міхаіла Булгакава), што яны не толькі «здалі» краіну аднаму клану ў 1996 г. (версія 2016 г.), а і зацікаўлены ў палітычнай дэградацыі нашых палестын… Напрыклад, каб было чым палохаць свой электарат. Іначай цяжка зразумець, чаму «Захад» цягам гадоў ходзіць па коле (санкцыі – аслабленне санкцый – грантавая падтрымка «грамадзянскай супольнасці» і/або ўрадавых структур – тлумачэнні, чаму нічога не выйшла, нараканні на «нечаканую жорсткасць» рэжыму і пад.).

Пасля 2014 г., праўда, з’явілася новая цацка: барацьба з расійскім уплывам, дзеля гэтай мэты і падрыхтаваны тэкст А. Марын & Co. Канкрэтна, рэкамендуецца падтрымка Захадам «мяккай беларусізацыі» – розных вышываначных фэстаў, спеўных сходаў etc. Вядома, я не супраць падобных ініцыятыў, асабліва калі яны ідуць «знізу», але будзьма рэалістамі: усё гэта не тычыцца размеркавання ўладных рэсурсаў. Наадварот, альтэрнатыўныя сілы выціскаюцца ў сімвалічнае поле, а то і ў «гета», адкуль ім нялёгка выбрацца. Што характэрна, святкаванне дня Волі 25.03.2018, якое хваляць аўтары, аптымістычна ацэньваючы колькасць прысутных як «мінімум 30 тыс.», ладзілася пад жорсткім кантролем спецслужбаў – і, насуперак дакладу (с. 22), няможна было ў той дзень па вуліцах вольна хадзіць з бел-чырвонымі сцягамі. Чытаем: «На вуліцы Няміга ў цэнтры Менска людзі ў цывільным пачалі кропкава «адлоўліваць» мінакоў, якія трымаюць нацыянальную сімволіку — стужкі, сцяжкі, балонікі». Не кажучы пра такую «драбязу», як затрыманне каля 50 чалавек на пл. Я. Коласа…

Агулам, палітычнае вымярэнне ідэі «сёння мы вольныя на гэтым абмежаваным лапіку, а заўтра – у маштабе ўсёй краіны» ў Беларусі не працуе. Сам чуў, як гэткія лозунгі агучваў лідар БНФ Вінцук Вячорка яшчэ ўвосень 2000 г., калі ў сталічным парку Дружбы народаў ладзіліся пратэсты супраць выбараў у палату прадстаўнікоў, – ну і дзе цяпер той Вячорка? Або сёй-той разглядаў як «рэпетыцыю» жалюгодны захоп пратэстоўцамі часткі (нават не ўсёй) Кастрычніцкай плошчы ў сакавіку 2006 г. Колькі соцень чалавек дзяжурылі тамака некалькі дзён, ды пратэст на раз-два «садзьмуўся» пасля разгону. Было шмат гучных слоў кшталту «Мы ўзялі адказнасьць за Плошчу, мы гатовыя ўзяць адказнасьць за Краіну», а потым – як заўсёды.

Даследчыкі наіўна мяркуюць (хутчэй, імітуюць наіўнасць): «мяккая беларусізацыя» памысная ўжо праз тое, што дапаможа аддзяліць Беларусь ад недэмакратычнай Расіі… Не жадаючы прыкмячаць «даважку»: абуджэння этнанацыяналізму і схільнасці многіх «новых нацыяналістаў» да hate speech, ксенафобіі, гераізацыі сумнеўных гістарычных персанажаў… Усё гэта яскрава праявілася ў пачатку-сярэдзіне 2018 г., напярэдадні адзначэння «Дня Волі» і ў час «абароны Курапатаў», а першыя ластаўкі прыляцелі шчэ ў 2014 г. (выхад маладафронтаўцаў на публіку з партрэтамі Булак-Балаховіча і Шухевіча) і ў 2016 г. («раскрутка» Пальчыса з ягонай схільнасцю да гвалту, дэманізацыя «рэгнумаўцаў»).

Мне хацелася б верыць, што этнічны нацыяналізм здольны да самаабмежавання, што энергію можна скіраваць у мірнае рэчышча і ў «інфраструктуру» (long-term infrastructure), што ён перарасце ў грамадзянскі, аднак, трохі ведаючы ягоных фронтмэнаў, вельмі сумняюся. Дух парламентарызму і вольных дыскусій, прынцыпы прававой дзяржавы ім, як правіла, чужыя. Затое перабольшыць небяспеку з Усходу ды пераняць дэмагогію рэжыму наконт «еднасці» і «абароны незалежнасці» – гэта святое. У гэтым сэнсе – так, дыялог «грамадскай супольнасці» з уладамі ідзе.

Карацей, без энтузіязму ацэньваю перспектывы Анаіс Марын (на фота з n-europe.eu) у якасці праваабаронцы, дарма што яна шмат год «займаецца Беларуссю» і, кажуць, чытае па-беларуску. У лепшым выпадку будзе заступацца за тых тутэйшых «экспертаў», якія падкінулі ёй сыравіну для дакладу. Аднак, калі францужанку дагэтуль не пускаюць у краіну, гэта няправільна… Калі прыедзе хаця б на месяц, то ў яе будзе больш шансаў правесці ўласнае «сацыялагічнае даследаванне». Даведацца, што насамрэч важна для тутэйшых (пры ўсёй павазе да махальшчыкаў, гэта не маханне бел-чырвона-белымі сцягамі) і хто церпіць ад рэжыму больш за журналістаў.

* * *

Нядаўнiя сустрэчы Лукашэнкі з Пуціным абсмактаны як мае быць. Нехта пісаў, што трэба рыхтавацца да аншлюсу, а мо і да адраджэння СССР (насмяшыў мяне аргумент пра год – «19 – гэта 91 наадварот», і таму, маўляў, небяспека рэстаўрацыі савецкага ладу ўзрастае). Я ж не такі разумны, каб кідацца ў нумаралогію. Зацягну лепей сюды карцінку… Успомніце, адкуль узяты подпіс, усміхніцеся ў вусы: Рыгорычу ж і праўда 64.

«Will you still need me, will you still feed me / When I’m sixty-four» (фота Reuters)

Iзноў куток самапіяру. Напісаў мне кандыдат гістарычных навук, дацэнт Ігар Пушкін (з Магілёва): «З цікавасцю, асалодай і задавальненнем некалькі разоў перачытаў кнігу пра выбраныя катлеты і мухі. Спачатку прачытаў і задумаўся, яшчэ раз прачытаў, як кнігу на яўрэйскія варыяцыі, затым як рэфлексію на палітычныя падзеі. Дзякуй за вельмі інфарматыўную кнігу і думкі!» (05.01.2019). Каму цікава замовіць, звяртайцеся. Вокладку зборніка «Выбраныя катлеты і мухі» (2018) можна паглядзець тут.

Пазнаёміўся з крэатывам ад вядомага ізраільскага журналіста Давіда Шэхтэра: «Ці ёсць у Беларусі яўрэі і што яны думаюць пра Ізраіль» (30.12.2018). Хто мне патлумачыць, што трэба зрабіць, каб у век інтэрнэту не задаваліся тупыя пытанні кшталту «Ці ёсць у Беларусі яўрэі»? Вядома, і самому крыўдна: колькі гадоў сігналізаваў urbi et orbi ў «Анахну кан» (газета), «Мы яшчэ тут!» (бюлетэнь), што мы тут ёсць, а камусьці ўсё адно выгадна рабіць выгляд, што нас няма. Хаця… можа, я занадта сур’ёзна стаўлюся да клікбэйтнага загалоўка? Што скажаш, чытач(-ка)?

* * *

Не забывайма пра юбілеі 2019 года. Напрыклад, 125 гадоў таму нарадзіўся мастак Ісак Мільчын (ён родам з Івенца, загінуў у Мінскім гета ў 1941 г.), 100 год таму – шахматны гросмайстар Ісак Баляслаўскі, які жыў у Мінску чвэрць стагоддзя (з 1951 г.). 75 гадоў у ліпені будзе іншаму шахматысту і трэнеру, Альберту Капенгуту (жыве ў Амерыцы), а 70 год нядаўна, 9 студзеня, споўнілася Людміле Цыфанскай. Некалі шахматыстка выступала за Беларусь, выйграла чэмпіянат БССР 1978 г. па шахматах. Цяпер – у Ізраілі.

Вось яшчэ цікавая персона: Павел Малянтовіч з Віцебска (1869–1940, расстраляны ў СССР), юрыст. Неяўрэй, але да рэвалюцыі, будучы адвакатам, абараняў яўрэяў. Заяўляў, напрыклад: «барацьба за яўрэйскае раўнапраўе – свая справа для рускага чалавека, сапраўдная нацыянальная справа першаснай важнасці». У 1917 г. даслужыўся да міністра юстыцыі Часовага ўраду – паспеў папрацаваць на пасадзе толькі месяц.

28 снежня памёр Амас Оз (1939–2018). Не дажыў да 80-годдзя… Шкада, добры быў пісьменнік, незалежна ад яго палітычных поглядаў. Між іншага, на наступным здымку выразам твару нечым нагадвае Васіля Быкава (1924–2003), якому сёлета ў чэрвені споўнілася б 95.

А. Оз і В. Быкаў. Здымкі з адкрытых крыніц

«Вольфаў цытатнік»

«Cпецыфікай інфармацыі (адрозна ад ведаў) ёсць яе збыткоўнасць і фрагментарнасць. Лішак інфармацыі непазбежна вядзе да павярхоўнасці — спярша ўспрымання, потым, магчыма, і мыслення. Усе гэтыя акалічнасці ўскладняюць выбудоўванне працэдур ідэнтыфікацыі і, адпаведна, вядуць да парушэння працэсаў сацыялізацыі… часта інфармацыя, што сыходзіць з тэле- або камп’ютaрнaй рэальнасці, якая пагружае спажыўца ў спецыфічныя станы і навязвае яму асаблівыя тыпы існавання, уяўляецца больш пераканаўчай, чым падзейнасць штодзённасці» (Ганна Косціна, 2009)

«Фантастыка – гэта навык пабудовы задачы ў максімальна вольных умовах. Калі вы не кажаце адразу самі сабе: Гэта не атрымаецца». «Людзі, якія ганарацца сваімі пакутамі, прымушаюць навакольных пакутаваць. Пакуты не з’яўляюцца школай думкі, яны дапамагаюць нешта зразумець. Але яны не з’яўляюцца крытэрыем ні дабра, ні досведу». «Калі вы хочаце сказаць слова на вякі – кажыце яго з гранічнай сумленнасцю. І пра сябе, а не пра кагосьці» (Дзмітрый Быкаў, 10.01.2019)

«Правільны індывід дазваляе сабе і нянавісць, і канфлікты, прычым, можа быць, нават нямала, але ён робіць гэта з розумам, з карысцю, а не паводле традыцыі, за кампанію або толькі з эмацыйнай патрэбнасці» (Аляксандр Бур’як, 12.01.2019)

«Непрымірымымі да нацыстаў трэба быць безагаворачна, але абавязкова верыць у магчымасць кожнага чалавека мяняцца і расці над сваімі перакананнямі» (Мікалай Алейнікаў, 14.01.2019)

Вольф Рубінчык, г. Мінск

15.01.2019

wrubinchyk[at]gmail.com

Апублiкавана 15.01.2019  23:20

Тодар Кляшторны. У ДАРОЗЕ

Кніжачка, з якой узятая паэма; яе аўтар

У дарозе

І

Дзень згараў…

Заціхалі ў палёх перазвоны.

Майскі вечар чаромху ня мёў…

Захлынуліся вокны вагону

Сіняватым вячэрнім агнём.

А за вокнамі сьцені скакалі

Табунамі ліхіх рысакоў…

Ціха талі

У звонкія далі

Пераліўныя хвалі палёў.

Бедных ніў

Залатое прывольле

Задрамала ў тынянай цішы…

Эх ты, поле,

Бязьмежнае поле!

Люба мне беларуская шыр!

Хай сягоньня сявалкамі вёсен

Сее смуту ў палёх недарод…

Нашы дні –

Ня журботная восень,

Нашы дні –

Грамавы веснаход.

Хоць палі нашы

Бедны вясною,

Але час наш

Сьвятлей і мілей,

Бо пад нізкай сялянскай страхою

Палымеюць зарніцы надзей.

ІІ

– Усё так створана

Мудра на сьвеце, –

Разважаў спадарожнік Тарас; –

Ня прыкмеціш,

ніяк ня прыкмеціш,

Як мяняюцца людзі і час.

Бачыш там,

Дзе бухмаціцца клён так,

Серабрыцца дзе квецень садоў,

Быў калісьці

Багаты маёнтак

З незапамятных дзён і часоў.

Жыў там

Ян Апанасавіч Сілін.

Ой, і пан быў, –

ня пан – удаў;

Ён сусьвет-бы

ў кішэню зажыліў

І за звонкія-б сонца прадаў.

Мужыка раз

Прыбіў да поўсьмерці,

А за што, братка,

Крыўдна сказаць:

– Што вы, кажа,

Зазналіся, чэрці,

Нават шапку ня хочаце зьняць!..

Што глядзіш так,

Адродак сабачы,

Што?!

Цураешся, быдла, паноў?!

А старык нават сьцежкі ня бачыў

Дзевятнаццаць мо’ нейкіх гадоў.

Час ішоў, –

Не адзін маладзік зьнік,

Шмат сплыло ў нябыцьцё вечароў.

Раз на вёску прыехаў вураднік,

да пана зазваў мужыкоў.

Ў нетрах душ

Невядомасьць гарэла:

Што пан мае,

Што мае сказаць?

А пан выкаціў бочку гарэлкі

І давай мужыкоў частаваць.

Падымаліся,

Бомкалі чаркі,

Залівалі

Надломы душы,

Покуль зор

Залатыя агаркі

Ня зблудзілі ў сьвятальнай цішы.

А як высахлі

Майскія росы,

Вышаў пан…

Пад шалеючы гам

Задуменна дастаў папяросу

І прамову сказаў мужыкам:

– Мы, браткі, –

Хрысьціянскія душы,

Хілім голаў

Ніжэй ад вады,

А нас нехрысьць праклятая душыць,

Нас асецілі сёньня жыды.

Нас асецілі

Шмэркі ды Бэркі…

Дай віна –

Дарагога віна!..

Гэй, выкачывай бочку гарэлкі,

Выпіваемо куфлі да дна!..

Разьміналіся

Звонка бакалы,

Залівалі

Надломы душы,

Покуль золак сівыя туманы

Не разьмёў па вазёрнай цішы.

А як толькі

На раньнія росы

Зараніца цякла з-за гаёў, –

У мястэчку заляскалі косы,

У мястэчку крывавы пагром.

Забражджэлі

Жалезныя брамы,

Зазванілі

Засовы дзьвярэй…

Бачу, Моўша

Ляжыць каля крамы,

А ля Моўшы пяцёра дзяцей…

Эх, вы, любыя,

Як не заплакаць?!

Дарагія,

Ну як-жа, ну як?!

Мае скарбы –

Аборы ды лапці,

Скарбы Моўшы –

Стары лапсярдак.

Разам долі па сьвеце шукалі,

Разам мералі

Жорсткі сусьвет…

Надламілася

Cэрца ад жалю,

Уваччу затуманіўся сьвет…

ІІІ

Усё праходзіць,

Як дым у даліне…

Толькі ў сэрцы

Такая пустош!..

Я ледзь-ледзь

Не павіс на асіне,

А на Сіліна вытачыў нож.

І вось там,

Дзе бухмаціцца клён так,

Дзе пярэсьціцца

Зелень бяроз,

Быў калісьці багаты маёнтак,

А цяпер – багацейшы саўхоз.

Дагарэлі там п’яныя ночы

І ніколі ня вернуцца зноў,

Толькі вецер за брамаю точыць

Дурнап’яны мінулых гадоў.

Хоць палі нашы

Бедны вясною,

Але час наш

Сьвятлей і мілей,

Бо пад нізкай сялянскай страхою

Палымеюць зарніцы надзей.

Хай сягоньня

Сявалкамі вёсен

Сее смуту ў палёх недарод;

Нашы дні –

Ня журботная восень,

Нашы дні –

Грамавы веснаход…

…Ша…

Прыпынак…

Вячэрнія бомы!

І сьвятло залатых ліхтароў…

Захлынуліся вокны вагону

Сіняватым вакзальным агнём.

Менск–Парэчча, 1927 г.

* * *

«Фрагмент паэмы У дарозе, прысвечаны пагрому. Кляшторны зрабіў усё, каб падаць гэта максімальна “нявінна – у тым сэнсе, што апісанне пагрому падаецца не ў нацыянальных катэгорыях, а ў сацыяльных. Найбольшы акцэнт зроблены на гніду, крывасмока-пана. Пагром паказваецца толькі як адна з праяваў нялюдскасці гэтага пана. Але працягнуць тэму ў 1970 годзе [падчас выдання выбраных твораў Кляшторнага ў Мінску] ўсё роўна было абсалютна немагчыма» (з лекцыі Андрэя Хадановіча для праекта «(Не)расстраляная паэзія», 16.11.2017).

Пасляслоўе ад публікатара

Мабыць, не памылюся, калі скажу, што поўны тэкст паэмы перадрукаваны тут упершыню пасля 1928 г., калі ён з’явіўся ў зборніку «Сьветацені». Арфаграфія арыгіналу захаваная. Парэчча, дзе пісалася паэма, – гэта родная вёска Тодара Кляшторнага (на Лепельшчыне).

Твор зацікавіў мяне найперш таму, што цэнтральнае месца ў ім займае карціна антыяўрэйскага пагрому ды яго наступстваў, падкупіла і ясенінская інтанацыя паэта. Пагром апісваецца «з адлегласці» – аўтар як быццам дае зразумець, што ў БССР такога няма і не будзе.

Агулам, схема простая: прадстаўнік ненавіснага царскага рэжыму (ураднік) дамаўляецца з панам-самадурам, апошні нацкоўвае на яўрэяў «сваіх» мужыкоў, ласых да гарэлкі… Яны згаджаюцца біць суседзяў ці то праз рэлігійныя забабоны, ці то праз зайздрасць да «жыдоўскага багацця», ці з абедзвюх прычын. Апавядальніку – напэўна, і аўтару – важна, каб такога не паўтарылася, а падрабязнасці зладзейства, матывы ўчынкаў адыходзяць на задні план і, у рэшце рэшт, застаюцца па-за кадрам. Пагромшчыкі не персаналізуюцца, у творы яны – безаблічны натоўп. Выглядае як дадатковае ім пакаранне…

Дух паэмы адпавядаў кампаніі супраць перажыткаў антысемітызму, што вялася ў Савецкім Саюзе (у тым ліку і ў БССР) у канцы 1920-х гадоў. Насупор таму, што часам пішацца, адносіны яўрэяў і «хрысціянскага насельніцтва» ў тагачаснай савецкай Беларусі з яе НЭПам, беларусізацыяй ды чатырма афіцыйнымі мовамі не былі ідэальнымі, пра што сведчыць і «справа лістападаўцаў» у 1926 г. Разам з тым другая палова 1920-х і пачатак 1930-х выявіліся перыядам, калі беларускія пісьменнікі, бадай, найбольш інтэнсіўна распрацоўвалі яўрэйскія тэмы. Згадаю хаця б паэму Міхася Чарота «Карчма» (1925), апавяданні Міхася Лынькова «Гой», «Беня-балагол» (1926, 1928) і Андрэя Мрыя «Рабін» (1929; у тым жа годзе выйшлі «Запіскі Самсона Самасуя», дзе таксама закраналася тэма дачыненняў беларусаў і яўрэяў), паэмы Юлія Таўбіна «Таўрыда» (1930-1931) і Віктара Казлоўскага «Рахіль» (1932), раман Юркі Віцьбіча «Лшоно Габоо Бійрушалайм» (1933)… Нямала яўрэйскіх персанажаў паказаў тым часам і Змітрок Бядуля (гл. «Салавей», «Язэп Крушынскі», «Набліжэнне»…) – зрэшты, ён пісаў пра яўрэяў на ўсіх этапах сваёй творчасці.

Можна доўга разважаць пра перакліканне паэмы Т. Кляшторнага з некаторымі творамі таго часу – што называецца, упісваць яе ў гістарычны кантэкст. Аднак тут я спынюся; адзначу хіба, што аўтар умела «аправіў» пакутлівыя ўспаміны Тараса 1-й і 3-й часткамі з іхнімі «зарніцамі надзей». Бо аповед спадарожніка ў 2-й частцы ўсё-такі выйшаў надта змрочны – калі звычайныя людзі так лёгка і хутка ператвараюцца ў пагромшчыкаў, то хоцькі-няхоцькі засумняешся ў трываласці дэклараванай «дружбы народаў». Праўда, варта ўлічваць, што замардаваны сталінцамі Тодар Тодаравіч Кляшторны (1903–1937) увогуле быў чалавекам, апантаным трывогай. «Уважлівы чытач знойдзе ў вершах і паэмах Кляшторнага шматлікія матывы віны і раскаяння, злачынства і пакарання, неспакойнага сумлення і ўцёкаў ад сябе…», – пісаў А. Хадановіч.

В. Рубінчык, г. Мінск

Апублiкавана 14.12.2018  07:29

В. Рубінчык. КАТЛЕТЫ & МУХІ (95)

Алэйхем-шолэм! Тут расіец Дзмітрый Быкаў, які скора завітае ў Сінявокую, нахвальвае пэўны сегмент чалавецтва: «Мне здаецца, што выхаваны і ветлівы мізантроп – гэта практычна ідэал чалавека. Таму што ён няшмат вымагае ад чалавечай прыроды». Значна раней адзін мінскі блохер блогер-мадэраліст настойваў, што «мізантропія – гэта прыўкрасна», а яшчэ раней Эдуард Кузняцоў казаў у інтэрв’ю Паліне Капшэевай, што ён чалавек «положительный» – у тым сэнсе, што «ложил» на ўсіх… Я сур’ёзна задумаўся – «а можа, так трэба», і мне абвясціць сябе мізантропам, хаця б «за кумпанію»?

Хто на гэты конт якія думкі мае, выказвайцеся. Адразу папярэджу: як мізантропусу-пачаткоўцу, мне, па вялікім рахунку, на іх ужо начхаць. Ці часта вы мяне слухалі на працягу трох з нечым гадоў? 😉

Тое, што на прапанову з 93-й і 94-й серый – бясплатна змясціць у сеціве твор Тодара Кляшторнага «У дарозе» (1927, пачатак тут) – прыйшло ўсяго 2 заяўкі з 3 чаканых, аптымізму не дадае. Усё ж неўзабаве перанабяру паэму – пакуль што пабуду мізантропам толькі на палову… Магло быць і горш – на маю новую кніжку «Выбраныя катлеты і мухі», паказаную тут, паквапіўся 1 (адзін) чалавек. А яна мне дарагая, магчыма, не меней, чым поўны збор твораў Тодара Тодаравіча, забітага сталінцамі.

Не хлусіць народная мудрасць – свая кашуля бліжэй да цела (пагатоў калі сам яе пашыў). Таму цяжка мне прыняць гіпотэзу ад юбіляра-2018 Рыгора Бярозкіна, з ягонай кніжкі «Чалавек напрадвесні». Р. Б. «дадумаў» за Максіма Багдановіча, які напісаў у перадсмяротным вершы «Я не самотны, я кнігу маю…»: «Багдановіч мог сказаць тыя ж самыя альбо падобныя па сэнсу і інтанацыі словы, калі б меў ён тады нават і не Вянок”, а іншую кнігу, дый наогул хоць якую кнігу на беларускай мове».

Побач з М. Багдановічам у Ялце ўвесну 1917 г. нас, вядома, не стаяла. Аднак уявіце сабе: нежанаты й бяздзетны паэт сыходзіць, у яго – адзін зборнік вершаў, і Максім-«Страцім-лебедзь» памяняў бы яго на нейкую іншую кнігу толькі дзеля ейнай мовы? Напрыклад, на «Як ратаваць уздутую жывёлу» К. Дулембы? Анягож! Перамудрыў тут Рыгор Саламонавіч…

* * *

Дзяржчыноўнікі, быццам бы адгукнуўшыся на папярэднюю серыю, дзе гаварылася пра недасканаласць спісу «экстрэмісцкіх матэрыялаў», вырашылі актывізаваць барацьбу (або яе імітацыю?) з праявамі неанацызму ў Беларусі. «Галоўны міліцыянт» заявіў 6 снежня, што ў Беларусі – звыш 3000 прыхільнікаў нацызму. Ён нават паказаў у «парламенце» іхні фотаробат тыповы партрэт – маўляў, у асноўным гэта выхадцы з неўладкаваных сем’яў і г. д.

Тое, што дзяржава прызнала наяўнасць хваробы – ужо крок наперад, бо раней праблема неанацызму ў Беларусі адмаўлялася (шмат гадоў, асабліва ў 2000-х, ідэолагі дзяўблі, што ў Сінявокай адсутнічаюць праявы міжнацыянальнай варожасці). Аднак многа хто ў грамадстве сумняецца, што новы закон і міліцэйскія захады вырашаць праблему…

Сацыял-дэмакрат Сяргей Спарыш з «Народнай Грамады» (кіраўнік – Мікалай Статкевіч) пракаментаваў намеры ўрадоўцаў так:

Міністр унутраных спраў вырашыў пачаць барацьбу супраць неанацыстаў. Ініцыятыва пахвальная. Быць нацыстам – нядобра, апраўдваць (і тым болей гларыфікаваць) нацысцкіх калабарантаў – нядобра.

Я нават магу падказаць, з якога неанацыста варта было б пачаць. З грамадзяніна, які ў 1995 г. даў інтэрв’ю нямецкай газеце «Handelsblatt», дзе, у прыватнасці, казаў: «Нямецкі парадак фармаваўся стагоддзямі, пры Гітлеру гэтае фармаванне дасягнула найвышэйшай кропкі. Гэта тое, што адпавядае нашаму разуменню прэзідэнцкай рэспублікі і ролі ў ёй прэзідэнта… Гітлер сфармаваў магутную Германію дзякуючы моцнай прэзідэнцкай уладзе…»

З таго часу гэты грамадзянін стараецца не хваліць свайго куміра публічна. Толькі часам зрываецца наконт «яўрэйскіх свінушнікаў». Але на практыцы нічога не змянілася. «Наша разуменне прэзідэнцкай рэспублікі» паводле сваёй сутнасці так і засталося фашысцкім.

Здавалася б, вось яно, дзяржаўны чыноўнік прапагандуе нацызм. Шукаць не трэба, бяры і арыштоўвай. Замест гэтага ўзбуджана адміністратыўная справа супраць антыфашыста Міколы Дзядка – за «дэманстрацыю нацысцкай сімволікі».

Барацьба з неанацызмам – занятак правільны. Але хіба можна даручаць яго самім неанацыстам?

C. Cпарыш (справа) разам з анархістам В. Касінеравым прынёс пахавальны вянок да статуі гарадавога, Мінск, 02.12.2018. Фота перформанса адсюль.

Павел Севярынец, сустаршыня іншай незарэгістраванай партыі (БХД), трактуе сітуацыю крыху іначай, але ж і ён не верыць у шчырасць урадавых намераў:

Беларусі патрэбны закон аб забароне прапаганды нацызму і камунізму. Для мяне гэта дзьве чумы, карычневая і чырвоная. І нацызм, і камунізм забралі мільёны жыццяў – з іх сотні тысячаў у Беларусі. 15 лідэраў хрысціянскіх дэмакратаў ХХ стагоддзя прайшлі засценкі гестапа ці былі забітыя нацыстамі, 32 – прайшлі ГУЛАГ альбо былі знішчаныя камуністамі. Дэнацыфікацыя была праведзеная пасля вайны, дэкамунізацыя не ажыццёўленая дагэтуль. І ў гэтым я бачу карані праблемы для Беларусі. Камунізм як злачынная ідэалогія павінны быць асуджаны нароўні з нацызмам.

На жаль, некаторыя сённяшнія беларусы, найперш маладыя, у сваім юнацкім максімалізме шукаюць радыкальных адказаў на пытанні жыцця – і «знаходзяць» іх у нацызме ды камунізме. Колькі такіх людзей – не бяруся меркаваць, але досвед падказвае, што лік і адных, і другіх ідзе на тысячы. Гэтыя маладыя людзі павінныя атрымаць дружнае і адназначнае пасланне ад грамадства і дзяржавы: прапаганда чалавеканенавісніцкай ідэалогіі «зігаў», чырвоных зорак, свастыкаў, сярпоў і молатаў гэта абсалютнае табу, і яна мусіць цягнуць за сабой непазбежнае пакаранне.

Разам з тым не магу падзяліць пафас міністра ўнутраных спраў РБ. Чалавек, які апранае на парады форму НКВД СССР і камандуе карнымі аперацыямі супраць мірных маніфестацыяў на беларускіх вуліцах, на мой погляд, заслугоўвае крымінальнай справы, і, магчыма, не адной. Ягоныя выказванні расцэньваю як спробу пераключыць увагу з уласных дзеянняў, блізкіх па духу і нацызму, і камунізму.

Сённяшнія ўлады паказваюць сваю пераемнасць не з тымі, каго расстрэльвалі ў Курапатах, Трасцянцы і ў Менскім гета а з тымі, хто страляў. Нягледзячы на мемарыяльныя знакі на могілках, мы добра памятаем пра «не всё плохое, связанное с Гитлером» і пра «Лінію Сталіна». Думаю, рэальнае змаганне з прапагандай нацызму і камунізму пачнецца толькі тады, калі гэты рэжым сыдзе.

П. Севярынец са сваёй кнігай «Беларусалім». Мінск, лістапад 2017 г. Фота В. Р.

Разумею боль актывістаў, якія шматкроць арыштоўваліся за пратэстную чыннасць, аднак не ва ўсім падзяляю іхнія меркаванні. Насамрэч, аўтарытарнае кіраўніцтва РБ мала цэніць жыцці суграмадзян, часам не грэбуючы спадчынай нацыстаў ды камуністаў. З другога боку, існы рэжым не ўсталяваў чалавеканенавісніцкую ідэалогію ды не ўтрымлівае канцлагероў для прадстаўнікоў «няправільных» класаў, нацый або рас. І – можа быць, галоўнае – за чвэрць стагоддзя не ўцягнуў краіну ў вайну. Між тым не так добра з мірам, як пагана без яго…

Калі ў Беларусі к часу сыходу Лукашэнкі не будзе вайны, «жалезнай заслоны», канцлагероў і маштабных тэхнагенных катастроф (а яны даволі верагодныя – зважаючы на дэградацыю навукі, прававы нігілізм, уцёкі кваліфікаваных кадраў…), то яму, дапускаю, многае даруюць як замежнікі, так і ўласныя грамадзяне. Хапае на планеце куды больш крыважэрных рэжымаў, на што намякае двайная карыкатура Маны Неестані (Mana Neyestani):

Крыніца: iranwire.com Іранскі ўрад, лагодна кажучы, не палюбляе прыхільнікаў веры бахаі. Год таму генасамблея ААН 30-ы раз асудзіла яго паводзіны (Беларусь разам з Расіяй галасавала супраць, Ізраіль побач з Саўдаўскай Аравіяй (!) – за).

* * *

Агулам, у апошнія дзесяцігоддзі назіраецца выразны каштоўнасны паварот: асабістыя свабоды не так цэняцца ў свеце, як у перыяд фукуямаўскага «канца гісторыі» (рубеж 1980-х–1990-х гадоў), і 70-годдзе Дэкларацыі правоў чалавека (сёння, 10 снежня 2018 г.) я ўспрымаю, хутчэй, як сумны юбілей. Кіраўнікі многіх краін, буйнейшых і больш уплывовых за Беларусь (Бразілія, Кітай, Філіпіны…), адкрыта плююць на заяўленае ў дэкларацыі. Практыка правапрымянення ў Францыі, «цытадэлі еўрапейскай дэмакратыі», таксама наводзіць на сумныя думкі.

Не апраўдваючы Лукашэнку, Шуневіча ды іншых тутэйшых «прыгажуноў», не хацеў бы і ўзрушэнняў любым коштам, такіх, калі мэта апраўдвае сродкі… Хутчэй за ўсё, гэта прывяло б да мены шыла на мыла. Пра тое, што гэтага «мыла» мнагавата сярод апанентаў рэжыму і ў трэцім сектары, не раз гаварылася ў «Катлетах & мухах». Вось яшчэ прыклад – дробны, ды куслівы.

На мінулым тыдні ў Мінску адбылася паэтычная вечарына «І жук, і жаба». Анонс на сайце Таварыства беларускай мовы выглядаў так: «Смелая назва для смелых аўтараў». З шасці меркаваных аўтараў сакратарка ТБМ, якая рыхтавала матэрыял, прадставіла дваіх, у тым ліку Ганну Д. (паэтку, журналістку і прафсаюзную дзяячку). «Для большага падагрэву інтарэсу» Юлія Бажок выбрала з твораў Ганны адзін, напісаны шмат гадоў таму, дзе ёсць такія словы: «Я не хачу вычварэнства і помсты, змовы вузкага літаратурнага кола няздатных габрэйскіх кацаў». Зміцер Дзядзенка 07.12.2018 зазначыў у fb: «“Антысемітызм — гэта нармальна! Асабліва калі ён у вершах”, — нібыта запэўнівае нас афіцыйны сайт арганізацыі, якая абвясціла сваёй мэтай абарону беларускай мовы».

Найчасцей я пагаджаюся з паліталагіняй Кацярынай Шульман – дарма што яна аналізуе найперш расійскія рэаліі, многія высновы прыдаюцца для нашых краёў… Але нядаўнія яе развагі (04.12.2018) напрошваюцца на дыскусію: «Павінны пераследавацца заклікі да гвалту. То бок няможна пераследаваць за выказванні тыпу Не люблю яўрэяў, вось проста ненавіджу, кушаць не магу”. Але павінны пераследавацца і спыняцца выказванні тыпу “А пойдзем і падпалім сінагогу” або “ўзарвем школу” – заклікі да гвалту, прычыненне шкоды канкрэтным людзям, грамадскім месцам і г. д. Усё астатняе – выражэнне меркавання, адмаўленне халакоста, а таксама перамогі Савецкага Саюза ў Другой сусветнай вайне — няхай адмаўляюць, няхай кажуць, што на самай справе Гітлер перамог... Гэта нікому не прычыняе ніякай шкоды».

Перакананы, шкода ад hate speech (мовы нянавісці) ды наўмыснага скажэння гістарычных фактаў існуе – іншая рэч, што пакаранне мае адэкватна суадносіцца з учынкам. Кідаць за краты, пазбаўляць права на прафесію за думкі і словы, вешаць на кожнага зласліўца ярлык «экстрэміста» – перабор, у т. л. і з прычыны, згаданай мінулы раз (сярод масы патэнцыйных «злачынцаў» схаваюцца сапраўдныя экстрэмісты). Мажліва, у пераважнай большасці выпадкаў дастаткова «грамадскага ганьбавання» або, на крайняк, штрафу ў адміністратыўным парадку.

«Вольфаў цытатнік»

«Ісціна – таямніца, заўсёды таямніца. Відавочных ісцін няма»; «Калі ён застаўся жыць і не звар’яцеў, то гэта – раскоша» (Андрэй Платонаў, канец 1920-х – пач. 1930-х).

«Свет даўно ўжо пераўтварыўся ў адну вялікую сметніцу, у якой ніхто нікому не цікавы, у якой няма аніякіх асобных мейсцаў» (Ігар Бабкоў, 2018).

«Куды б мы ні прыйшлі, нават пачынаючы з нашай доблеснай інтэлігенцыі, мы тут жа будуем вертыкалі. Адзін начальнік, усе астатнія павінны кланяцца і дзякаваць… Канстытуцыя працуе толькі тады, калі грамадства стаіць на варце і пастаянна прымушае яе выконваць». (Сяргей Цыпляеў, 07.12.2018).

Вольф Рубінчык, г. Мінск

10.12.2018

wrubinchyk[at]gmail.com

Апублiкавана 10.12.2018  20:35

В. Рубінчык. КАТЛЕТЫ & МУХІ (94)

От ред. belisrael
.

Когда весной 2017 напросился приехать ко мне в июне с жонкой на 3 недели из Минска на свое 40-летие борец с лукой, я никак не мог предполагать, что столкнусь с циничным подлецом.

Хотя уже тогда можно было заметить его  хитрые заходы. В дальнейшем все более проявлялась патологическая трусость того, кто спрятавшись за израильским сайтом, сидя в минской квартирке, «боролся» с диктатором и его опричниками, гордо заявляя, что никто его не заставит уехать, при этом жаловался на тяжесть жизни и годами занимался вымогательством, вытащив огромные финансы. Засыпав сайт бесконечными опусами, украл тысячи часов времени на публикацию, да еще и кроме своих присылал массу др, отысканного в сети, в большинстве своем заумного и интересного только самому «политологу». Когда же окончательно достал переустройством  Синеокой, услышав, что принес много вреда, ответил: «у такім выпадку сайт мяне не цікавіць».

А после израильской трагедии 7 октября, эта нечисть на своем канальчике с тремя десятками подписчиков, чем« гордится!, хотя среди них никто не обращает внимание на полнстью съехавшего с катушек,  уже 2 года показывает себя как защитника «бедных газоватов». Как он шел к этому в материале Хронология бесконечной подлости Вольфа Рубинчика

*

Минский паразит, гордившийся тем, что ему не нужен мобильник, при этом не говоривший, что трясется от того, что оставит след и возьмут за жопу, свою “смелость” проявлял на  израильском сайте, засрав его своими опусами “борьбы” с белорусской властью, что в конечном итоге привело к блокировке belisrael в октябре 2024, опубликовало 12 января предночной постик, сославшись в комменте на абзацик из К & М (94) от декабря 2018.  Привожу как он вспомнил сейчас на своем канальчике:

Пра ўзровень «інстанцый» нямала гаворыць спіс «экстрэмісцкіх матэрыялаў», даступны на сайце міністэрства інфармацыі РБ… Тутака «экстрэмізмам» кляймуецца ўсё без разбору“. За сем гадоў сiтуацыя не змянiлася да лепшага, хутчэй наадварот 🙁

13 января 2026, 16:03

***

Шалом ханукальны i дыяганальны (чытачы й чытачкі, прызнайцеся самі сабе – многія серыі вы чытаеце «па дыяганалі», калі ўвогуле дачытваеце… :))

Цягам наступных двух дзён яшчэ можна замовіць – бясплатна і без рэгістрацыі – поўны тэкст паэмы Тодара Кляшторнага «У дарозе» (1927), анансаваны ў мінулай серыі. Ці нікому тут не патрэбна «(Не)расстраляная паэзія»? Пакуль суд ды справа, дзяржыце відарысы аўтара паэмы:

Фрагмент выставы, зладжанай у музеі гісторыі беларускай літаратуры, 29.10.2018; шарж на Т. Кляшторнага аўтарства «Дэвэбэкі» (Цфаніі Кіпніса), 1932 г.

* * *

Год таму згадваў я пра мінскае выдавецтва пад дахам мінадукацыі, якое падбірае рознае г… – выдала нятленку пра клапатлівага дзядулю Цанаву, etc. Не так даўно «АіВ» улезла ў чарговы скандал: «скамуніздзіла» ў сеціве карцінку з групай усмешлівых людзей, змясціла яе на вокладцы падручніка па грамадазнаўстве, пакінуўшы белых і выдаліўшы неграў ды мулатку. Цяпер «талерантныя» квазінацыкі круцяцца, як уюны на патэльні, валяць усё на мастачку. Я ж прыпомніў, як у гэтай установе (меў няшчасце працаваць там у 2003 г.) В-к, цётка на адказнай пасадзе, крывілася ад візіцёра, майстра з наступствамі ДЦП, які прыдыбаў да мяне па шахматных справах. Калі ён сышоў, у размове з каляжанкай зычыла інваліду не нарадзіцца… Думаў – выпадковасць, а цяпер усё стала на месцы.

Увосень 2003 г. «добрыя людзі» знішчылі частку накладу «свайго» часопіса «Шахматы» № 1, а ўвесну 2004 г. намагаліся «утилизировать» і № 1 майго прыватнага выдання «Шахматы-плюс». Чаму? Спытайцеся ў іх.

Во яшчэ шэдэўр ад «АіВ» – «дзіцячая» кніжуля 2010 г. Пранюхаў важны літоўскі дзядзька ў канцы 2000-х, што тутэйшыя прыкарытнікі плацяць за піяр будоўлі АЭС, і хуценька сфастрыгаваў, а «адукатары» выдалі:

Я. Лаўцюс і яго персанажы. Галоўнае – не пераблытаць, хто дзе (фоты з lzs.lt, livelib.ru)

Лухта сыплецца з першых старонак. Акадэмік Міхалевіч у прадмове кажа: «Я очень рад, что Яронимас Лауцюс уже стал известен белорусскому читателю и принят в Союз белорусских писателей». Ды ніколі Лаўцюс не быў у нашай арганізацыі, СБП – у 2009 г. ён уступіў у чаргінцоўскі афіцыёз, «Саюз пісьменнікаў Беларусі», і дагэтуль прыпісаны да мінскай суполкі СПБ. У яго і стыль характэрны – Атам Мендзелеевіч Уран распрагае дзіцёнку, што «и ученым, и специалистам» (?!) трэ’ было «ответить на ряд непростых вопросов, чтобы твердо, вместе с Правительством и народом, сказать: делаем последний шаг – надо строить свою атомную электростанцию». Нават калі абстрагавацца ад таго, што «народ» нічога такога не казаў (я прапусціў усебеларускі рэферэндум пра будоўлю?), слова «последний» у кантэксце гучыць… амбівалентна.

Плюс ад знаёмства з брашурай ад «АіВ» быў у тым, што яна нагадала: у 2010 г. 1-ю чаргу БелАЭС планавалі запусціць у 2016 г., 2-ю – у 2018 г. На носе 2019-ы, а шчэ й да запуску першай далекавата. Мо’ в. а. цара, нарэшце, кіне дурную цацку, і спецыялісты, што не ведаюць, куды дзяваць збыткоўную энергію, што мае вырабляцца ў РБ пасля запуску АЭС, уздыхнуць з палёгкай?

Дарэчы, у некаторых слабавата з выкананнем абяцанак & планаў i ў менш складаных праектах. Сайт promise.by слушна змяшчае ў рубрыку «не выканана» заяву ад 14.06.2017: «Аляксандр Лукашэнка паставіў задачу ўвесці ў строй другую ўзлётна-пасадачную паласу ў аэрапорце Мінск да 7 лістапада 2018 года». Думаю, зрыў жэстачайшага даручэння тлумачыцца чатырма прычынамі, гатовы нават іх пералічыць: зіма, вясна, лета й восень. Яшчэ 28.04.2018 «гаваркая галава» Кастрычніцкага раёна г. Мінска абяшчала, што 7 лістапада паласа будзе-такі адкрыта. Але ў кастрычніку г. г. міністр транспарту і камунікацый Сівак перанёс пуск на пачатак 2019 года – «нам патрэбны час для сертыфікацыі, наладкі». У канцы лістапада міністр перасеў у фатэль старшыні Мінгарвыканкама – новаму, пэўна, спатрэбіцца дадатковы годзік для адаптацыі і выдачы неабходных дазволаў? 🙂

…Беларускія інтэрнэт-рэсурсы па-рознаму рэагуюць на новаўвядзенне міністэрства інфармацыі – абавязковую ідэнтыфікацыю каментатараў праз мабільны тэлефон з 01.12.2018. Нехта ўвогуле адмовіўся ад функцыі каментавання на сайце (газета «Новы час»), хтось падпарадкаваўся і спрабуе «выціснуць з лімону ліманад»… або зляпіць цукерку з вядомай субстанцыі. Так, рэдакцыя «НН» адключыла каменты і абяцала падключыць іх паводле новых правілаў цягам дня; калі ж «не шмагла», то ўвечары 2 снежня пачала апраўдвацца і падлабуньвацца да чытачоў. Прыдумала клуб адзінокіх сэрцаў «Нашай Нівы», каб спрыяў развіццю. Справа, можа, і памысная, ды ў падмурку яе легла мана: «Мы так і так не публікавалі і не будзем публікаваць каментаў, якія парушаюць нормаў законаў і прыстойнасці» (03.12.2018). Oh really? За апошнія месяцы, праглядаючы матэрыялы пра Л. Зайдэса, А. Ізраілевіча, Р. Абрамовіча і яго жонку, я бачыў масу зласлівых і абразлівых каментаў – на грані юдафобіі або за гранню – ахвотна публікаваных рэдакцыяй. Ну, хіба што ў «НН» уласнае вызначэнне «прыстойнасці». ¯\_(ツ)_/¯

Да кучы – рэакцыя на пераказ інтэрв’ю Л. Смілавіцкага. Фэйкавы «доктар гістарычных навук» і «прафесар» (насамрэч – кандыдат і дацэнт, у Ізраілі – «Associated Professor»), які настойвае, што ёсць вапіюшчая розніца паміж нацысцкім тэрорам супраць беларусаў і антыяўрэйскім генацыдам, даўно не выклікае ў мяне сімпатыі, але «дыскусія» з ім каментатараў «НН» у канцы кастрычніка г. г. – проста чмур. Толькі пара прыкладаў: «Цікава, як у Ізраіле, за іхнія грошы, гучаць званы Хатыні, Дальвы і інш. Ён хоча, каб мы забыліся на ўласную трагедыю і стагналі толькі пра Халакост! Гэта перш-наперш яўрэйская праблема і нехай ёй займаюцца за ўласныя грошы, а не за кошт бюджэту [іншых]. Ізноў – яўрэйскія штучкі!!!» (24.10.2018, +55-9) «Всё комисарско-чекистское кубло было из них» (+47-6). Прыстойна?! З другога боку, не маю юрыдычных прэтэнзій ані да тых ляпалаў, ані да «НН»… Не маё гэта – для абароны ад сабакі зваць ваўка.

Пра ўзровень «інстанцый» нямала гаворыць спіс «экстрэмісцкіх матэрыялаў», даступны на сайце міністэрства інфармацыі РБ. У прынцыпе, я не супраць падобных спісаў – ясна, што ў век інтэрнэту яны слаба дзейнічаюць, але грамадствы мусяць неяк бараніць сябе ад асабліва небяспечных ідэй ды іхніх носьбітаў… Ды тутака «экстрэмізмам» кляймуецца ўсё без разбору: і запіс канцэрта «Салідарныя зь Беларусьсю» ў Варшаве 12.03.2006, і мусульманскія (ісламісцкія?) працы, і «монета, из метала белого цвета, диаметром 25 мм. времен III рейха датированная 1938 годом», прадстаўленая ў спісе як «інфармацыйная прадукцыя» (!). У выніку, напрыклад, гітлераўская «Майн кампф» губляецца на фоне драбязы і бяскрыўдных прадметаў, змест яе перастае палохаць – можа, на тое ўсё і было разлічана (гл. вышэй пра квазінацыкаў)? Так ці іначай, мне прыкра, што тутэйшыя суды з падачы следчых органаў штампуюць паперкі пра экстрэмізм – без удзелу экспертаў або з гэткімі «эксперткамі», як у справе «Рэгнума». А бывае, што міліцыянтам і суды здаюцца лішнімі.

Яшчэ адзін матэрыял, прызнаны тутэйшымі «экстрэмісцкім», але даступны ў сеціве: глава з кнігі Дэвіда Д’юка «Еврейский вопрос глазами американца» (2001). Заакіянскі фрык тамака даказвае, што лік ахвяр Катастрофы ў свеце перабольшаны – хай шчыруе. Для мяне істотна тое, што кажуць тутэйшыя гісторыкі, педагогі ды палітыкі… Што кур’ёзна, кніга, крамольная з гледзішча суда Цэнтральнага раёна г. Мінска (рашэнне ўступіла ў сілу 27.05.2016), вольна чытаецца ў Нацыянальнай бібліятэцы Беларусі. Гартаў яе гадоў 15 таму – атабарыўся Д’юк і ў новым будынку, хіба таму, што славуты ромбакубаактаэдр знаходзіцца па-за межамі Цэнтральнага раёна 😉

Фота 28.11.2018

У Нацыянальную пераважна завітваюць чытачы з ужо сфармаванымі поглядамі, таму вялікай бяспекі ад тэндэнцыйных падборак няма. Я супраць таго, каб кнігі Д’юка выдаляліся з агульнага сховішча, а тым болей ішлі на макулатуру, спальваліся і г. д. Іншая рэч, адміністрацыя бібліятэкі магла б надалей замаўляць менш падобнай прадукцыі. Зараз у каталогу НБ густавата фрыкаўскіх кніг – Буроўскага, з расійскай серыі «Иго иудейское» і г. д. Каб жа гэдак імпэтна прывозілі сюды сапраўдную навуковую літаратуру і/або навінкі мастацкай…

Пакуль што не бачыў у «галоўнай бібліятэцы краіны» opus magnum Руты Ванагайтэ ў перакладзе на рускую: «Свои» (Масква, 2018). У «Народнай волі» кнігу – і ўсю дзейнасць «худзенькай жанчыны» – надоечы піярыў Сямён Б-н. Дзіўна, як людзі прымудраюцца вычытваць тое, што ім блізка, ды іншых уводзяць у зман. Калумніст-філолаг сцвярджаў, што кніга выклікала шок у грамадстве, i… «Не хто-небудзь, а сам Вітаўтас Ландсбергіс параіў пісьменніцы пайсці ў лес, дзе растуць асіны, памаліцца і асудзіць сябе, г. зн. павесіцца. Віленскае выдавецтва, якое выпусціла кнігу, разарвала з Ванагайтэ кантракт». А потым, маўляў, была аддушына – светлая сустрэча ў Мінску (02.03.2017). Моцна заяўлена – толькі не збаяліся літоўцы «Сваіх», кнігу, што выйшла ў студзені 2016 г., так, як намаляваў газетчык. І рэзкая рэпліка Ландсбергіса (усё ж без закліку да самагубства), і разрыў адносін з выдавецтвам мелі месца значна пазней, у канцы 2017 г., калі Р. Ванагайтэ беспадстаўна атакавала «культавага» змагара з саветамі А. Раманаўскаса (1918–1957), абвясціўшы яго здрайцам. Потым прасіла прабачэння, але асадачак… Ну і г. д.

А «Сваіх» на паперы я-такі прачытаў дзякуючы Юрыю Тэперу (дарэчы, пару тыдняў таму яго выбралі найлепшым бібліятэкарам беларускага педуніверсітэта і ўручылі ганаровую грамату). Ёсць і электронная версія перакладу кнігі з літоўскай.

Пасля твораў Гірша Смоляра пра Мінскае гета, кузняцоўскага «Бабінага Яру», расповедаў Шымона Грынгаўза і інш. мяне ўжо няпроста шакаваць, і я не схільны да скрушных разваг пра тое, што «кожны хоча выглядаць ахвярай, ніхто не хоча выглядаць катам». Замнога ў Літве-1941 выявілася забойцаў? Суседзі забівалі суседзяў? Тое, што налёт культуры ў «сярэдняга чалавека» лёгка знікае ў экстрэмальных абставінах, ведаў і раней. Літоўскую ж трагедыю рэзюмаваў у 1970-х наш зямляк Эфраім Севела («Моня Цацкес – сцяганосец»):

Ксяндза Пяткявічуса адпраўляў у Сібір міліцыянт Кац… Кац запаліў таемную нянавісць у душы кожнага каталіка, і рэб Мойшэ тады зразумеў, што гэтая нікчэмнасць наклікала на яўрэяў мястэчка вялікую бяду. Ён сказаў пра гэта ў сінагозе і паўтарыў самому Кацу на допыце.

Рэб Мойшэ як у ваду глядзеў. Немцам нават рук пэцкаць не давялося. Як толькі мястэчка было занятае германскімі войскамі, мясцовыя жыхары тут жа выразалі ўсіх яўрэяў.

* * *

У сярэдзіне 2010-х гг. «ворагі» Рута Ванагайтэ і Эфраім Зураф зафіксавалі малавядомыя факты, прыцягнулі ўвагу да тэмаў Катастрофы і захавання помнікаў – дзякуй ім. Але шмат у іхняй кнізе спрэчнага, асабліва ў поглядзе на Беларусь… Ну, гэта асобная гаворка. Абмяжуюся адной заўвагай: не «Свиловичи» яны наведалі, а Смілавічы.

Куток самарэкламы. У лістападзе ўбачыў свет мой зборнік «Выбраныя катлеты і мухі» – 136 старонак, 112 экз. У кнізе – амаль 40 тэкстаў 2015–2018 гг., з тлумачэннямі ды іменным паказнікам (звыш 500 пунктаў – адшукайце сябе!)

 

Ля ст. метро «Пушкінская». С. Прытыцкі & В. Рубінчык прэзентуюць…

Каго мала цікавяць фельетоннага тыпу допісы, набудзьце дзеля вокладкі. Яе афармляў знаны мастак, мінчук Андрэй Дубінін, які цяпер працуе ў Італіі.

«Вольфаў цытатнік»

«Толькi той на свеце шчаслiвы, / Хто узiмку жыве, як вясной!» (Юрка Лявонны, 1927)

«Супраць людаедаў у гэты бязбожны век вынайдзены анестэзіруючы сродак: з людаедамі — трэба гандляваць. Такі сённяшні бугарок нашай мудрасці» (Аляксандр Салжаніцын, 1983)

«Сарафаннае радыё – самы дзейсны і надзейны сродак масавай інфармацыі, а рэклама праз яго працуе на тысячу адсоткаў» (Юлія Шарова, «Вяртанне Ліліт», 2018)

Вольф Рубінчык, г. Мінск

05.12.2018

wrubinchyk[at]gmail.com

 

Рэдакцыя belisrael не заўсёды падзяляе погляды аўтара

Апублікавана 05.12.2018 18:13

ЛЕОНИДУ ЗУБОРЕВУ – 75! ДО 120!

БЛУЖДАЮЩИЕ ЗВЕЗДЫ ЛЕОНИДА ЗУБОРЕВА

(рассказ музыканта и общественного деятеля о себе и других, записан в 2001-2002 гг.)

Л. И. Зуборев, р. 18.11.1943, и его книги. Фото Dz2161 отсюда

Яма

Я родился в эвакуации. Родители мои – коренные минчане, и после войны мы вернулись в Минск. Жили там, где «Яма». Там, в районе улицы Ратомской, Санитарного, Зеленого переулков жили почти все вернувшиеся после войны. Помню, как вскоре после войны открывали памятник – много собралось евреев. Помню людей с талесами. Старшие братья мне рассказывали про гетто, погромы. Он мне потом много раз снился, этот памятник: стоял во сне, как белый столб. А вообще-то место гибели евреев не было огорожено. В 1950-е гг. дети играли там в футбол. До 1967 г. все было тихо. После так называемой израильской агрессии и Шестидневной войны «Яма» стала местом сбора еврейских активистов. Первое время приходили единицы, затем десятки, сотни людей. В конце концов, стали приходить десятки тысяч людей. На 9 мая от Юбилейной площади нельзя было пройти. В начале 1970-х гг. на «Яме» начали выступать полковники Давидович, Овсищер, подполковник Альшанский. Это – наша суть, наши маяки. Но они заслуживают отдельного разговора.

Однажды, это было уже в конце 1970-х гг., меня и Шмаю Горелика вызвали в приемную ЦК партии, поставили в известность, что собираются снести памятник. Они хотели прозондировать почву – как к этому отнесутся еврейские активисты. Председатель горисполкома сказал, что вопрос уже решен: «Мы всё равно снесем этот памятник». Мы ответили, что поднимем шум. Да, еще до встречи в горисполкоме нам показали проект нового памятника. Как сейчас помню, при этом присутствовали Левин и Градов. Левин нас убеждал, что необходим новый памятник. Градов молчал. Мы стояли на своем. Собрали не одну тысячу подписей, чтобы памятник на «Яме», за который его создатели пострадали от репрессий, не трогали. Потом Овсищеру передали, что Машеров сказал людям из горисполкома: «Яўрэяў не чапаць». И «Яму» временно оставили в покое.

Еврейское общество

В Минске всегда присутствовал еврейский дух. В 1950-е гг. его воплощали бывшие артисты еврейского театра Новак, Моин, Арончик, писатели Релес, Мальтинский, художник Лазарь Ран и другие. Ран был не просто художником-евреем, как, например, Данциг, а настоящим еврейским художником. В начале 1950-х гг., когда шли гонения на космополитов, когда дело врачей было в самом разгаре, он создал цикл «Минское гетто» – это был настоящий подвиг. Его работы, кстати, Дрезденская галерея приобрела, это уже кое о чем говорит. Странно, что историк Иоффе в своей книге «Страницы истории евреев Беларуси» даже не упомянул о Л. Ране.

До войны 1967 г. обстановка была тяжелой. Почти никто публично пикнуть не смел – его бы сразу КГБ взял за воротник. Но в конце 1960-х гг. евреи Минска, да и всей Беларуси, активизировались. Первые посиделки, связанные с еврейской культурой, устраивали, если я не ошибаюсь, братья Рошали. Очень много делали Илья Гольдин и его мать Бася – устраивали седеры, Бася рассказывала о еврейской кухне, о традициях. Проявил себя Марк Курлянд, выпускник музыкального училища. Все они рано уехали в Израиль. Марк, уехавший в 1971 г., даже раввином стал. Имеет пятерых детей и 33 внуков – всем нам хороший пример. Был забавный случай, когда мы провожали отъезжающих и пели на перроне «Ам Исраэль хай» – «Народ Израиля жив». Проводник не разобрал и говорит: «Евреи! Вы уезжаете – и уезжайте, но зачем петь “Хайль”?! Это вы фашистские песни поете?!». Кое-как объяснили ему разницу между «хай» и «хайль».

Но не все ведь уезжали. Мы, остававшиеся, хотели жить в Белоруссии нормальной еврейской жизнью. 15 лет добивались, чтобы нам дали возможность открыть общество, чтобы разрешили еврейскую самодеятельность. В БССР постоянно получали отказы. В 1980 г. встречались с Иваном Антоновичем, он тогда заведовал отделом культуры в ЦК белорусской компартии. Мы со Шмаей Гореликом жаловались на городские власти, не желавшие предоставить новое помещение для синагоги (она размещалась в одноэтажной халупе на ул. Цнянской). Действия властей отражали общую ситуацию, вполне антисемитскую. Помню, я еще спросил Антоновича: «Как Вы относитесь к тому, что евреи уезжают? Вы довольны или нет?» Он ответил: «Какое же государство довольно, когда его граждане уезжают», но ничем не помог. Тогда я написал письмо Андропову. И вот пригласили меня и Шмаю Горелика на прием ко второму человеку в БССР, Бровикову. Он показал мне письмо с резолюцией Андропова, примерно такой: «Секретарю ЦК КПБ. Разобраться». Ну, и начали разбираться. Меня поразила полная некомпетентность Бровикова. Он не представлял себе ни числа, ни роли евреев в жизни республики. Кое-что пообещал – и ничего не было сделано. Лишь в 1988 г. нам разрешили открыть «общество любителей еврейской культуры» – МОЛЕК, ставший позже МОЕКом имени Изи Харика.

Блуждающие звезды

В школе меня привлекали физика, химия, но музыка – это моя страсть. Я окончил музучилище, затем – институт иностранных языков в Минске. Преподавал в ПТУ. Играл на домре, фортепиано, аккордеоне, мандолине. В начале 1970-х гг., когда пробуждался интерес к еврейской культуре, как-то сама собой возникла и еврейская самодеятельность. Я возглавил ансамбль «Блуждающие звезды», или, по-белорусски, «Блукаючыя зоркі». Сначала мы играли в узком кругу отъезжающих, потом нас стали приглашать на еврейские свадьбы. Свадьба была редкой возможностью услышать еврейскую мелодию.

Я так думаю, что за 15 лет мы обслужили свадеб триста. Иногда ездили в Бобруйск, Гомель. Но в Беларуси нам до перестройки ставили палки в колеса. Был такой ресторан «Радуга» на минской привокзальной площади. Однажды арендовали мы его, за две недели внесли аванс, приходим, а двери заперты. Якобы «санстанция» нагрянула. Утром еще ее не было, а вечером появилась!

Мне штрафы выписывали за то, что играл в синагоге на праздник Симхат-Тора. Эти штрафы платил за меня Шмая Горелик, светлая ему память (он умер в 1987 г.). Он помогал нам как мог, находил редкие тексты песен на идише и иврите. А вот в Прибалтике с еврейской самодеятельностью было проще. Она существовала легально, при домах культуры. Мы выступали в Вильнюсе, Каунасе – даже афишки сохранились. Это был, пожалуй, год 1979-й. Тогда в Вильнюсе на концерт пару тысяч человек собралось. А на наш подпольный концерт в минском кафе «Отдых» в 1980-м или 1981 году – человек 150.

Наум Баран, председатель минской иудейской религиозной общины: «Шмая Горелик? О, это был человек, преданный своему народу и своей религии. Очень беспокоился, когда в синагоге не было миньяна. Возлагал венки на Яму, даже во времена, когда это запрещалось. Однажды зашёл в синагогу еврей то ли из Климовичей, то ли из Калинковичей. Он только вышел из мест лишения свободы и не имел денег на билет домой. Тогдашний председатель общины поскупился, не дал денег, а Горелик, который был казначеем, достал пачку и отсчитал тому бедняге, сколько надо было.

Очень жаль, что могила Горелика заброшена. Он похоронен где-то на Северном кладбище. Дочь его уехала в Израиль, и позаботиться о месте захоронения некому» (записано весной 2002 г.).

* * *

Блуждающие звезды (продолжение)

В первый состав «Блуждающих звезд» вот кто входил: Леонид Школьник (солист, гитара), Савелий Пищик (гитара), Семен Фельдман (бас-гитара), Савелий Матюков (скрипка), Леонид Зуборев (орган), Боря Бейлин (ведущий гитарист). Потом подключились Фима Шимельфарб (барабан, конферанс), отличные скрипачи Аркадий Спектор и Леонид Рацимар. Солировала одно время Бэла Райкина. Горжусь, что с нами выступал бывший артист Московского еврейского театра Саша Соркин. Пел в «Блуждающих звездах» Ривкин из Кобрина. Он то с нами пел, то сам по себе. Прошу прощения, если кого-нибудь забыл. Теперь наши «звезды» разъехались – кто-то в Америке, кто-то в Израиле. Анатолий Лайхтман, например, давно живет в Израиле, имеет свой оркестр.

Л. Зуборев сидит внизу третий слева. Здесь и далее – фото из самодельного сборника «На еврейской свадьбе», о котором речь ниже

* * *

Конечно, высокого художественного уровня у нас не было. И все же в то время, 1970–1980-е гг., мы заполняли в Минске очень важную нишу. Народ изголодался по еврейской музыке. А мы исполняли и «А идише маме», и «Бубличкес», и «Хаву нагилу», и многие другие песни на идиш и иврите. Кое-что я помнил с детства. Из Израиля нам присылали записи на иврите. Очень помогал Шмая Горелик – он был у нас консультантом, художественным руководителем в своем роде. Помнится, сожалел, что цимбалистов у нас не было, ведь цимбалы, по его словам – «еврейский музыкальный инструмент»!

Первый легальный концерт в БССР мы дали уже в разгар перестройки, когда возник МОЛЕК – в начале 1989 г. Этот концерт прошел с большим успехом в Доме литератора. Его помог организовать председатель правления МОЛЕКа Данциг. Он хорошо тогда себя проявил. Но вскоре мне стало не до МОЛЕКа и не до концертов. В конце того же года я уехал в Америку. Надо было содержать семью – у меня трое детей. Брался за любую работу. Теперь живу в Нью-Йорке, работаю аудитором.

Кто как себя вел

Среди ученых-евреев активистов еврейского движения было мало. Вот Арон Скир, преподаватель из института иностранных языков, приходил в синагогу и на «Яму», даже когда было опасно. А со специалистом по истории Древней Иудеи, профессором Гилером Лифшицем получилась такая история. В первой половине 1970-х гг. его пригласили в ЦК партии. Он преподавал в Белорусском госуниверситете, знал в лицо всю партийную верхушку, когда-то учил их. Предложили ему выступить по белорусскому телевидению, «компетентно» рассказать, что такое сионизм. Ну, он и постарался: осудил «агрессию еврейской буржуазии против свободолюбивых арабских народов» и т.д. Через пару месяцев встретил меня. Его интересовало, что думают о его выступлении полковники Давидович, Овсищер, подполковник Альшанский. Я ему честно сказал: «считают Вас двурушником, предателем» (а до того мы очень уважали Лифшица). Он стал оправдываться: мол, «если бы я не выступил, я бы уже профессором в БГУ не работал…»

Я с властями особенно не конфликтовал, а вот полковники встали поперек горла и ЦК, и КГБ, и иным советским конторам. И вот в 1979 г. в «Советской Белоруссии» появляется статья инженера И. Его КГБ, по всей видимости, завербовал и подослал к Овсищеру. Этот И. вылил на Льва Петровича поток грязи – предатель, лицемер… Мне в этой статье тоже досталось: «матерый спекулянт». Потом бедняга И. не мог в глаза людям смотреть и вскоре со стыда повесился.

Вообще же, идеологический отдел ЦК и отдел по борьбе с идеологическими диверсиями КГБ всегда искали к чему придраться. В начале 1980-х гг. я составил сборник «На еврейской свадьбе». В него вошли песни из репертуара «Блуждающих звезд», не только еврейские, но и белорусские, украинские, русские, польские – те, что обычно поются на свадьбах. Размножил этот сборник на ротапринте в ста экземплярах, и он моментально разошелся. А потом вдруг в «Вечернем Минске» про меня появляется фельетон: «Шабашник от музыки». И автор Лемешонок шьет мне антисоветчину, а мой сборник называет «пособием для шабашников», «грязной антихудожественной подделкой». Сейчас вспомнить смешно, а тогда исполнение еврейской музыки и частушек вроде «Эх огурчики мои, помидорчики, Сталин Кирова убил в коридорчике» и впрямь было крамолой. Правда, времена уже были не те – 1984 год. Меня не посадили, только уволили с работы в ПТУ. Год потом через суд восстанавливался.

А еще был такой случай. К 40-летию Победы, в 1985 г., я размножил свой перевод незаконченной малоизвестной баллады Янки Купалы «Девять осиновых кольев» (1942 г.). Там речь идет о евреях. Фашисты хотят, чтобы белорусы евреев закопали живьем, а белорусы «стоят и ни с места». Тогда немцы убивают и евреев, и белорусов. И вот 9 мая я на «Яме» раздавал листки. Меня задержала милиция, но к вечеру выпустили. А потом вызывает меня прокурор по заявлению племянницы Купалы – она работала директором музея его имени. Якобы я нарушил авторские права, переведя поэму на русский язык с белорусского без спроса наследников. Вероятно, КГБ подсказал ей написать заявление. Его мне показал прокурор Центрального района в Минске. Сказал, что отправил запрос в Институт права и оттуда пришел ответ: срок авторских прав давно истек. Симпатичный мужик был этот прокурор, белорус. Я, между прочим, показал ему письмо народного поэта Беларуси Максима Танка, одобрившего мой перевод.

Осенью 1988 г. в Доме политпросвещения состоялся первый публичный диспут сторонников и противников демократических сил в Минске. Я тогда выступил и, вместе с другими, поддержал зарождавшийся Белорусский народный фронт. Вскоре про нас, сторонников возрождения белорусской культуры, появилась ругательная статья «Пена на волне перестройки» – в том же «Вечернем Минске». И написал ее еврей Владимир Левин, корреспондент Белорусского телеграфного агенства, усиленно лизавший ж… заведующему отделом пропаганды ЦК Савелию Павлову. Этот Левин взял печально знаменитое интервью у другого Левина, Леонида, после того, как тот съездил в Израиль. В этом интервью утверждалось, например, что киббуцы – замаскированное рабство. А в начале 1990-х гг. В. Левин эмигрировал в Америку и неплохо там устроился (умер в 2016 г. – belisrael). Получил статус беженца как «пострадавший» от советской власти. И кому, скажите мне, сейчас интересно, что было в прошлом – пусть даже недавнем?

Лев Маевский, музыкант, преподаватель: «Сборником «На еврейской свадьбе» пользовались очень многие, а теперь он – реликвия. Музыканты его шутливо назвали «талмуд». Хорошо было бы его издать официально, ну, может, убрав кое-что. В Беларуси Зуборев совершил одну из первых попыток систематизировать еврейские мелодии. Я и сейчас многие вещи исполняю именно с его сборника. Вообще, Леонид – человек чрезвычайно талантливый. Всегда уважительно относился к еврейской культуре, собирал еврейские пластинки, ноты редкие. В 1970-е годы он где-то приобрёл дореволюционную Еврейскую энциклопедию”, слушал израильское радио, черпал из него свой репертуар».

Записал Вольф Рубинчик

Было опубликовано (с частичным переводом на белорусский) в минской газете «Анахну кан», №№ 5-6, 2002 – см. здесь и здесь.

Страничка Л. Зуборева на сайте Союза белорусских писателей.

Публикации Леонида на belisrael.info:

«“Еврей” или “жид”? Купала или тутэйшыя?»

«Маргаритки, Золотой Иерусалим, Прекрасная Америка»

Опубликовано 25.11.2018  19:55

От редакции belisrael. Напоминаю о важности поддержки сайта. Это необходимо не только для оплаты расходов по его содержанию и развитию, но и даст возможность достойно поощрять тех, кто давно проявил себя, тратит немало времени на подготовку интересных публикаций, а также привлечь новых авторов. Еще одним из пунктов является помощь в издании ряда книг.

В. Рубінчык. КАТЛЕТЫ & МУХІ (92)

Усім прывітанне! Завуць не Юзік (і нават не Южык). Зрэшты, з мізантропствуюшчым літаратарам Міхасём Южыкам сёе-тое супольнае маю: ён не адзін год шпурляў у сеціва свае «ЛіМаразмы», я – «Катлеты & мухі»… Вынік даволі прадказальны.

Маральна цяжкі быў год, які да таго ж яшчэ і не скончыўся. Беларуская, расійская, ды што там – сусветная культура збяднела ад смерцяў Шарля Азнавура, Міхала Анемпадыстава, Уладзіслава Ахроменкі, Уладзіміра Вайновіча, Генадзя Гарбука, Іосіфа Кабзона, Мікалая Карачанцава, Рамана Карцава, Мікалая Кірычэнкі, Аляксандра Кулінковіча, Ігара Лучанка, Мар’яны Паплаўскай (Марыны Францаўны з украінскага «Дызель-шоў»), Арсеня Ліса, Эдуарда Успенскага, Давіда Чаркаскага… А хоць бы і спевака-папсавіка Яўгена Осіна. Адзін мой далёкі родзіч у канцы 1990-х гадоў быў ды-джэем на ізраільскіх дыскатэках і музычным прадзюсерам, дык ягоны гурт выконваў і «Плачет девушка в автомате…» – жаласлівую песню, раскручаную менавіта Осіным.

Пра Стэна Лі (1922–2018) мала што чуў да апошняга часу, але, відаць, чалавек быў годны. Нарадзіўся і вырас у Нью-Ёрку, у сям’і яўрэйскіх імігрантаў, «падняўся» на маляванні коміксаў… Давайце паслухаем, як ягоны Чалавек-павук натхніў нашую Беньку.

А насамрэч, на каго спадзявацца? На дзяржавы? У сучасным свеце яны часцяком не даюць рады са сваімі абавязкамі, што ўжо не вельмі прыхоўваецца… Дзіва што, напрыклад, усё менш беларусаў аддаюць перавагу працы на дзяржаўных прадпрыемствах. Калі верыць гэтаму апытанню, у 2008 г. «стабільнасць» такога працаўладкавання выбіралі 64,7% рэспандэнтаў, у 2012 г. – 47,6%, у 2018 г. – 21,3%.

Праўда, «праца на пана» мае ў «чырвонай» Беларусі свае падводныя камяні. Былы жыхар Ізраіля А-ч, мінскі бізнэсовец, 2 мес. таму змясціў у сябе аб’яўку (нат няма ахвоты перакладаць):

«В компанию, занимающуюся оптовой торговлей молочной продукцией на полный рабочий день требуется секретарь с навыками работы с бухгалтерской документацией… Работа с 9-30 до 18-00. Обед скользящий. Зарплата 500р… Женщинам с маленькими (до 6 лет) детьми и беременным, к сожалению, вынуждены будем отказать сразу. Нам нужен работник на каждый день, а дети имеют привычку часто болеть».

Калі яму зрабілі заўвагу з-за акіяна, дадаў: «считаю, что работодатель ВСЕГДА прав… у нас ещё, слава Б-гу не Америка. Я эту политкорректность искренне ненавижу. И дай Б-г, Трамп у вас с ней хоть немного покончит».

Ну, хоць бы не прыплятаў Б-га… Праз такіх «трампістаў» (дакладней, трэмпістаў, бо чэл проста ловіць трэмп на «новым курсе» ЗША) мне і не хочацца больш супрацоўнічаць з Іудзейскім рэлігійным аб’яднаннем. Дый з іншымі яўрэйскімі суполкамі РБ – прынамсі тымі, кіраўнікі якіх у акаўнце А-ча ціхамірна падтрымалі дыскрымінацыю цяжарных жанчын.

Яшчэ пару слоў пра дзяржавы ды «бяспеку», за якую яны цягнуць падаткі. ЗША не расчаравалі, таму што даўно не былі для мяне ўзорам… Усё ж скалануўся, калі прыйшла вестка пра тэракт у штаце Пенсільванія 27.10.2018. А неўзабаве наляцеў гіганцкі пажар у Каліфорніі, які ўнёс жыцці дзясяткаў, калі не соцень людзей.

Пасля Пітсбурга знайшліся тыя, хто кінуўся бараніць Трампа: маўляў, раз ён адкрыў пасольства ЗША ў Іерусаліме, то не мусіць несці адказнасць за антысемітызм ва ўласнай краіне… Некаторыя нават «спадчынай Абамы» тлумачылі амерыканскія злыбеды. Аднак прэзідэнт, які на пасадзе амаль два гады, не можа і не павінен валіць адказнасць за падзеі ў краіне на папярэднікаў. Па-мойму, шматлікія трампавы прамовы на грані hate speech (або за гранню – яго суайчыннікам відаць лепей) не маглі не пагоршыць атмасферу ў грамадстве; тут пішуць пра рост юдафобскіх актаў у ЗША на 57% за 2017 г. «Яўрэйскі зяць» і перанос пасольства – так сабе прыкрыццё.

Адваротны бок «спіхатэхнікі» – жаданне кантраляваць усё (так, яно сустракаецца не толькі ў Беларусі…) Канцэнтрацыя міністэрскіх партфеляў у руках блізкаўсходняга Бібі – чарговы сумнаваты доказ. Як быццам ад таго, што прэм’ер-міністр зрабіўся непасрэдным кіраўніком міністэрства абароны, ракеты з Газы перастануць далятаць да суседніх ізраільскіх паселішчаў?

На рубяжы 2008–2009 гг. напісаў быў для «Мы яшчэ тут!» нататку «Час працуе на “ХАМАС”». Спраўдзіўся як мінімум загаловак 🙁

Агульны трэнд на дэгуманізацыю набывае часам вычварныя формы: узяць шахматнае асяроддзе… Пісаў ужо, і не раз, пра «казус Каташука». Здавалася б, пасля выбараў новага кіраўніцтва ФІДЭ і заваёвы Беларуссю права на сусветную шахматную алімпіяду апальнаму трэнеру маглі б абвясціць «амністыю». Але ж не. Нядаўні «прэзідэнцкі савет ФІДЭ» ў Лондане (з удзелам старшынькі беларускай федэрацыі – гл. фота тут) пацвердзіў выключэнне брэсцкага шахматыста з рэйтынг-спіса ў Беларусі. Цяпер, праўда, майстар можа здаваць грошы за аблік ELO непасрэдна ў ФІДЭ, але гэта не выгадна (60 еўра за год супраць ранейшых 10).

Характэрна, што меркаваннем Уладзіслава Каташука ніхто не цікавіўся – рашэнне прынялі завочна. І гнілая вішанька на прагорклым торце: у рашэнні Q4PB-2018/12 напісалі пра «the exclusion of K. Uladzislau from the rating list under Belarus», хаця на радок вышэй у спісе рашэнняў фігуруе «the transfer of А. Shirov». Ёў, С. Анастасія забылася, як адрозніць імя ад прозвішча? 🙂 Ці мела месца дадатковая спроба прынізіць чалавека? А вы кажаце, «ліхія 90-я»…

Пацярпелы разважае ў слушным кірунку: «Пытанне, якое мяне даўно займае, цяпер яшчэ больш актуальнае: навошта плаціць грошы за магчымасць пагуляць у шахматы пасярэдніку, у гэтым выпадку – ФІДЭ, калі прасцей згуляць турнір без абліку [рэйтынга]?… Турніраў без абліку, на якія я ездзіў, хапае. І ўзровень барацьбы для аматараў там прыстойны» (17.11.2018). Калі б усе любіцелі шахмат і шашак у Беларусі гэтак мыслілі – адпаведныя федэрацыі разарыліся б… Мо’ і да лепшага – з’явілася б нешта альтэрнатыўнае, без таталітарных замашак.

Тым часам у Лондане доўжыцца матч за першынство свету Карлсен vs Каруана. На момант напісання гэтых радкоў адбылося восем нічыіх, і часам супергросы гулялі так невыразна, што зліваліся ў нейкага Карлсуану, аka «Смерць мухам»… Як і два гады таму, калі прэтэндэнтам быў Каракін, у публіцы чуліся заклікі пераходзіць на фішэрэндам («шахматы-960»), адно што гучнейшыя.

Трэба паглядзець, чым скончыцца матч. Не выключаны варыянт «12 нічыіх» (як у шашыстаў у 1972 г., праўда, там Куперман з Андрэйкам разыходзіліся мірна 20 разоў з 20!) У такім разе вангую, што правілы «класічных» шахмат будуць радыкальна зменены ў бліжэйшую пяцігодку… Калі ж Нічыйсен і Нічыяна возьмуцца за розум, то правілы ўсё адно прыйдзецца мяняць, але трохі пазней.

Дарэчы, нагадаю падзабытую ўжо гісторыю. У верасні адзін з галоўных сілавікоў Расіі праз відэазварот выклікаў на дуэль (!) к таму часу надоўга арыштаванага (!!) пуцінскага апанента. Калі ў кастрычніку Аляксей Навальны, у рэшце рэшт, выйшаў на «свабодку», то запісаў свой ролік, дзе прапанаваў браваму генералу дуэль на тэледэбатах. Той адмовіўся: маўляў, выклік быў на спартыўны двубой… Цяпер думаю – шкада, што Навальны не прапанаваў Золатаву матч па шахматах на нейтральнай тэрыторыі (каб пазбегнуць чытарства). На такое спаборніцтва можна было б і квіткі прадаваць, і выглядала б яно, пэўна, цікавейшым, чым у двух «К». А калі б яго правесці па шахбоксе – 100% 🙂

У гэтым месяцы – што не дзіўнa – адбыўся ў Мінску юбілейны, 25-ы кінафестываль «Лістапад». Я-то не хадзіў, а вось уедлівы наш чытач Пётр Рэзванаў тамака пабываў i піша:

Кінастужку «Я павінна расказаць» (2017) пра Машу Ральнiкайтэ ў межах «Лiстападу» паказвалi ў залi Музею гiсторыi кiно, таму там не магло быць шмат народу, але, горш за тое, там былi вольныя месцы… На «клезмеры» ў кастрычніку людзей было больш!.. Фільм карысны для тых, хто Ральнiкайтэ не чытаў. У канцы гучыць песня ў выкананнi Нехамы Лiфшыц[айтэ], пра якую я даведаўся з адной з Машыных кнiг. Фільм добры (не выдатны) – усе недахопы звязаны з тым, што ён карацейшы нават за адну кнiгу, а iх у Машы было больш… Пра перажытае вязнямі ён расказвае, ды ў 50 хвілін усё ўмясціць і немагчыма. Ці выконвае ён тую задачу, дзеля якой Маша пагадзілася на ўдзел у ім, я адказаць не ў стане, але ўсё ж здаецца, што адказ будзе станоўчы.

Падрыхтоўка да фестывалю, а бадай, і сама імпрэза была азмрочана тым, што міністэрства культуры РБ пастанавіла ўзмацніць кантроль над праграмай «Лістапада». На знак пратэсту двое (ці трое?) рэжысёраў адклікалі свае творы з «Лістападу». Была і адмысловая петыцыя пратэсту.

Адразу па заканчэнні «галоўнага кінематаграфічнага свята» з пасады першай намесніцы міністра культуры зляцела Ірына Дрыга… Насупор таму, што баяў адзін ёлуп не дужа разумны дзядзька, яна не засталася працаваць у міністэрстве. «Супадзенне? Не думаю». Дзяржава прагне «строіць» творчых асоб, але не любіць, калі факты цэнзуры вылазяць вонкі.

Цяпер на Дрыгу валяць усе грахі, а між тым яна – звычайная тутэйшая баба чыноўніца cярэдняга калібру; калі чапляцца, то да тых, хто яе прызначыў і яшчэ не зволены.

Асабіста я ад І. Д. шкоды не зазнаў – наадварот, яна, здаецца, шчыра старалася, каб у Мінску была павешана шыльда ў памяць пра ідышны часопіс «Штэрн». Год таму звярнулася па кансультацыю ў Акадэмію навук…

У чэрвені 2018 г. было прынята рашэнне Мінгарвыканкама аб тым, што дошка на вул. Рэвалюцыйнай патрэбная. Чаму яно дагэтуль не выканана – не зусім да І. Дрыгі пытанне.

Для параўнання: «свой у дошку» начальнік віцебскіх шахматыстаў, да якога 25.10.2018 звярнуўся з праблемай, абмаляванай тут, не адарыў адказам. Зразумела, на «адкрытае першынство Віцебшчыны» я не падпісаўся, затое паўдзельнічаў у традыцыйным восеньскім спаборніцтве ў (на?) мінскім офісе Саюза беларускіх пісьменнікаў. Першае месца, 6,5 з 7, якасцю сваёй гульні не здаволены. Лёгка мог астацца без 1,5-2 ачкоў…

Крыніца: lit-bel.org. Кур’ёзна, што за гэты здымак нехта назваў удзельнікаў турніру «патаемнымі сэксістамі», бо не выставілі ўперад балельшчыцу, паэтку Аксану Спрынчан (!)

* * *

На мінулым тыдні атрымаў-такі ад брытанскай гістарыцы Клер Ле Фоль ейную кнігу 2017 г. пра яўрэяў Беларусі (парыжскае выдавецтва надрукавала яе ў Швейцарыі). Праца глядзіцца больш самавіта, чым …, і нават аўтограф адшукаўся 🙂

Збор сродкаў на iніцыятыву «(Не)расстраляныя» паспяхова завершаны, сабрана 117%. Значыцца, кніга, дзе будуць і вершы Майсея Кульбака, Юлія Таўбіна, Ізі Харыка, выйдзе налета – мо’ i раней за кастрычнік 2019 года?

Яшчэ адна пазітыўная навіна: у Мінску абвешчана аб пачатку працы для ўсталявання помніка беларусам – Праведнікам народаў свету. Колькі суполак ужо далучыліся да аргкамітэта.

«Вольфаў цытатнік»

«Сучасная псіхалогія мае поўны набор прыёмаў для ператварэння людзей у аўтаматы або ў натоўп, які прагне знішчэння ўяўных ворагаў або нават самазнішчэння. Гэта стала звычайнай практыкай, да якой звяртаецца любы гандляр аўтамабілямі або рэкламіст на тэлебачанні» (Людвіг фон Берталанфі, «Робаты, людзі, розум», 1967)

«Інэрцыя мацнейшая за розум» (Эдуард Лімонаў, 1975)

«Чалавецтву вельмі важна заўсёды мець запасныя варыянты развіцця, таму што гісторыя можа павярнуцца зусім па-рознаму. І тое, што мы можам зараз ацэньваць як нейкую неажыццяўляльную ўтопію, можа аказацца запатрабаваным у новых умовах» (Павел Кудзюкін, 04.08.2009).

Вольф Рубінчык, г. Мінск

20.11.2018

wrubinchyk[at]gmail.com

Апублiкавана 20.11.2018  16:33